Колись давно, у маленькому містечку на Поділлі, жила собі жінка на імя Оксана. Разом із чоловіком Тарасом вони жили скромно, але щасливо. Тарас працював у кузні, а Оксана у місцевій корчмі, де готувала страви для міщан.
Одного ранку, коли за вікном моросив осінній дощ, Оксана збиралася на роботу. Вона загорнула для чоловіка палянички у серветку й поклала на лаву. Тарас завжди брав їжу з собою, бо обідів у кузні не було. Сама ж Оксана виходила раніше корчма стояла за річкою, і треба було йти пішки.
Вона взяла деревяний парасоль, але той випав із рук і з гуркотом впав на долівку. Оксана замерла, прислухаючись Тарас не прокинувся.
“От дурна я!” прошепотіла вона й вийшла, обережно зачинивши двері.
На вулиці її чекала возичка, запряжена кіньми. Оксана сіла біля віконця й задумалася. Вже й тридцятий рік минав, а дітей у них і досі не було. Ходила вона до знахурки, та та лише розводила руками все, мовляв, гаразд, треба чекати.
Коли возичка зупинилася біля корчми, Оксана сплатила візнику дві гривні й пішла через старий міст. Та несподівано зупинилася на мокрій лавці сиділа маленька дівчинка й плакала. В очах у неї стояли сльози, а тоненька свитка не гріла від осіннього вітру.
“Чого ти тут, дитинко?” обережно запитала Оксана.
“Мама вигнала” прошепотіла дівчинка.
Оксана не могла повірити. Хто ж виганяє дитину під дощ?
“Як же так? Де твоя хата?”
“Ось тут недалеко”, показала дівчинка рукою.
Вони пішли до невеличкої хатини на околиці. Оксана постукала, але довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері відчинила жінка у зімятому кожусі, з розкуйовдженим волоссям.
“Чого треба?” буркнула вона.
Оксана зайшла всередину. У хаті пахло застояним повітрям, на столі горіли пляшки з горілкою. На полиці вона помітила світлину і серце їй стиснуло.
Там був Тарас.
Молодий, усміхнений, поруч із тією самою жінкою, що тепер стояла перед нею.
“Хто це?” показала Оксана на фото.
“А тобі яке діло?” огризнулась жінка.
Оксана стиснула кулаки. “Ваша дитина плаче на вулиці, а вам байдуже?”
“А ти мені не наказуй! Своїх не маєш ось і лізеш до чужих!”
Дівчинка, немов мишка, шмигнула в куток. Оксана вийшла, але весь день не могла забути цю зустріч.
Ввечері вона показала Тарасові фото.
“Хто це з тобою?”
Він зітхнув. “Люба, це Ольга. Ми колись але вона пішла до іншого. Казала, що вагітна, а потім зізналася, що позбулася дитини. Тому я й поїхав із села, де ми жили.”
Оксана розповіла про дівчинку.
“Скільки їй років?” запитав Тарас.
“Шість чи сім.”
Він задумався.
Наступного дня Тарас пішов до тієї хатини. Йому відчинила сама дівчинка.
“Я Даринка”, прошепотіла вона.
“Де твоя мати?”
З кімнати вийшла Ольга. Вона не нагадувала ту красуню зі світлини.
“Чого прийшов?”
“Вона моя?” прямо запитав Тарас.
Ольга засміялася. “А що, даси грошей? Аліментів не платив тепер хочеш відкупитися?”
“Чому ти збрехала?”
“Бо мій чоловік хотів її а потім кинув нас. А ти вже був далеко.”
Тарас опустився на лаву. “Я заберу її.”
“Бери! Годуй, одягай мені вже набридло.”
Даринка несміливо підійшла. “Ти мій тато?”
Він кивнув. “Так, доню. Ходім додому.”
Ольга простягнула руку. “Гроші даси?”
Тарас кинув кілька монет і вийшов, ведучи дівчинку за руку.
Коли вони прийшли, Оксана стояла, як укопана.
“Ти певний?” запитала вона.
“Вона моя кров.”
Оксана заплакала. Вона так хотіла дитину а тепер перед нею стояла чужа донька.
Але минув час. Даринка стала їй рідною. Дівчинка допомагала, сміялася, розповідала казки.
А потім сталося диво. Одного разу Оксана знепритомніла на роботі. Лікар посміхнувся, коли вона прокинулася.
“Ви ж вагітні! Чого не сказали?”
Оксана не вірила. Але через девять місяців народився хлопчик Андрійко. А згодом і донька Маряночка.
І Оксана знала це щастя прийшло до її дому разом із тією маленькою дівчинкою, яку доля послала їй першою.
