Оленко, ну коли ти там забарилась? сердито крякнув Микола, коли вона нарешті вискочила з хати. Вчилися вони в одному класі. Знову спізнимося!
Мама гарячу каву налила, ледве язик не обпекла, сміялась Олена, поправляючи сумку. Та не спізнимось, жартуєш! До школи пять хвилин!
Жили вони сусідами, через тин. Батьки й жартували часом: мов, дітей би одружити адже з малку разом!
Микола був єдиною дитиною у Тетяни й Івана. Мати на нього і дивилась, і пишалась: мовляв, і кмітливий, і вродливий, і шанувальник. Та й він таким і виріс. Олена ж була тихою та рукодільною у старших класах вже й штани могла підшити, і борщ зварити, поки мати в полі. Всім їй довелося навчитися.
Ось би нашому Миколці Оленку за дружину, мріяла Тетяна.
Ага, тоді й тин розберемо одним подвірям житимемо! сміявся Іван.
Селом ішло: одружаться вони колись. Миколі Олена подобалась, та не так щоб аж дух перехоплювало, а дружили міцно. Олена ж поглядала на сусіда з надією.
А в десятому класі зявилась новенька Маряна. Микола з першого погляду втратив голову. Темноволоса, з ямочкою на підборідді, а в очах смуток.
Вона з матірю Тетяною переїхала з міста після смерті батька. Той втопився, рятуючи на річці сусідського хлопчиська. Виштовхнув дитину, а сам не вибрався
Мамо, я не можу дивитись на того хлопця, шептала Маряна. Він же живий, а тата нема
Тетяна-старша вирішила втекти від болю здала квартиру, купила хату в селі та втекла з дочкою.
Олена підружилась з Маряною, дізналась історію і щиро співчувала. Бачила, що Микола закоханий, але зла не тримала.
Час ішов. Микола тепер гуляв із Маряною, що сильно засмучувало його матір.
Сину, і на кого ти промінив Оленку? Ця приїзжа що в неї? Вершки зніме? А Олена вже й голубці вміє ліпити!
Мам, годі! Нічого не обіцяв Олені. Це твої мрії!
Іван мовчав, але коли ОленаМикола взяв Маряну за руку, подивився їй у вічі і промовив: “Прости мене, кохана, і нікуди більше не йди бо без тебе я вже не життя, а існування”.
