Коли я нарешті знайшла особисте життя, моя донька назвала мене найбожевільнішою бабусею і заборонила бачитися з онукою.
Все своє життя я віддала доньці, а потім — маленькій Полі. Але, схоже, мої рідні забули, що я теж маю право на щастя, яке не обертається довкола них. Я вийшла заміж дуже рано — у двадцять один. Мій чоловік, Олексій, був тихою, працьовитою людиною, яка ніколи не сиділа без діла. Одного разу його запросили у відрядження — ніби гарний заробок, перевезення вантажу в інший край.
Він не повернувся. Досі я не знаю, що сталося тоді. Просто одного дня мені подзвонили і сказали, що Олексія більше немає. Я лишилася сама з дворічною донечкою на руках. Батьки чоловіка давно померли, а мої жили у Львові. Я не знала, як вижити.
На щастя, після Олексія нам дісталася його однокімнатна квартирка у Києві. Без неї — хто зна, як би ми викрутилися. Я за освітою вчителька, тож спершу намагалася давати уроки вдома, а потім зрозуміла: як можна репетиторувати, коли біля тебе малеча бігає й капризничає?
З повноцінною роботою справа була гіршою — кому залишиш дворічну дитину на цілий день? Тоді приїхала мама, побачила мою розпач і забрала Соломійку до себе. Майже два роки донька жила з бабусею і дідусем, а я крутилася, як білка у колесі. Працювала в школі, брала додаткові години, давала приватні уроки.
На вихідних їздила до донечки. Кожне прощання було ніж по серцю. Потім черга до садочка — я боялася, що знову доведеться сидіти на лікарняних, але, на щастя, Соломія майже не хворіла. Згодом ми знову зажили вдвох. Школа, інститут.
Я працювала за трьох, аби в неї були найкращі кросівки, сукня, рубашка. Рідко коли обходилася однією роботою — завжди дві, або й три. Але коли Соломія закінчила навчання і влаштувалася на гарну посаду, я вперше відчула спокій. І одразу ж — страх: тепер я нікому не потрібна.
Тіло вже почало підводити, а з друзів залишився лише кіт Вуглик. Донька іноді приїжджала на вихідні, але розважати самотню матір — це ж не в її планах. Я відчувала себе кинутою. Все змінилося із народженням онуки Оленки.
За кілька місяців до її появи я переїхала до доньки і її чоловіка — Дениса. Покупки, прибирання, збори до пологового — усе на мені. А коли Соломія вийшла з декрету, я повністю взяла на себе маленьку Оленку. І не скаржилася — навпаки, знову відчувала себе потрібною.
Цього року Оленка пішла до школи. Після уроків я забирала її до себе, годувала, вчила уроки, гуляли в парку чи ходили на гуртки. Саме там ми й познайомилися з Василем. Він теж гуляв із онучкою. Ми розговорилися. Василь рано овдовів, як і я, і тепер допомагав доньці виховувати дитину.
Коли я зблизилася з ним, ні на що не сподівалася. Жодне побачення, жодна кава наодинці — все життя після смерті чоловіка було підпорядковане дітям. Після народження онуки я з гордістю казала: «Я — бабуся». А хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося — бувають. Василь нагадав мені, що я — жінка.
Його перше повідомлення із запрошенням на вечерю без дітей стало для мене шоком. З ним почалося моє друге життя. Ми ходили в кіно, театр, їздили на фестивалі. Я знову відчула смак життя.
Але, на жаль, донька сприйняла це вороже. Все почалося зі звичайного дзвінка у суботу вранці:
— Мамо, ми зараз приїдемо з Оленкою, посидиш із нею на вихідних?
— Вибач, кохана, але в мене вже плани. Нас немає у місті. Наступного разу скажи заздалегідь — обов’язково посиджу.
Соломія невдоволено хмикнула і відключилася. У понеділок ми з Василем повернулися. Я була на підйомі, сповнена енергії. Навіть Оленка помітила, як у мене сяють очі. Все було мирно аж до п’ятниці, доки не задзвонив телефон:
— Нас запросили друзі, можна залишу Оленку?
— Ми ж домовлялися — попереджати заздалегідь. У мене все вже розплановано.
— Знову ти шастаєш із своїм Василем?! Він тобі зовсім розум забив! — скрикнула вона.
— Соломіє, ти що несеш? — намагалася я замирити її.
— Ти зовсім забула про Оленку! Говорила ж, що тобі не потрібне ніяке щастя. Тепер що? Все змінилося?
— Так, змінилося! Я знову жива. Хотілося б, щоб ти мене зрозуміла — як жінка жінку.
— А Оленка як має тебе зрозуміти? Ти її проміняла на якогось дідуся?!
— Та годі тобі! Я ж і досі з нею майже щодня. Просто забудьмо цю розмову, добре?
— Це я маю просити вибачення?! Ти зовсім з’їхала з глузду. Більше не залишатиму з тобою Оленку. Спочатку очухайся — тоді поговоримо, — кинула вона й поклала слухавку.
Після того я розплакалася. До болю, до тремтіння в руках. Я ж так старалася, все життя віддала їм. А коли прийшла моя черга — мене просто викреслили. Отак просто. За те, що нареЯ все ще сподіваюся, що колись Соломія зрозуміє — щастя не поділяється на вік, воно просто повернулося до мене, але нікуди не пішло від неї.
