В родині Мироненків було троє дітей. Ліза, Антон та Дмитро. Дмитро, мій чоловік. У нього був “особливий” статус. Виявляється, що свекруха народила мого коханого поза шлюбом. Добре в молодості дівувала, була гарною на вроду, і змогла вийти заміж за заможного фермера Мироненка Костянтина Петровича, маючи трьохрічного сина на руках. У шлюбі з ним народилися Ліза та Антон.
На чужих і своїх дітей вітчим Дмитра ніколи не поділяв. Усім однаково купував одяг, іграшки, однаково міг і покарати, якщо було за що. Вітчим був справедливим. А от свекруха дітей розділяла. Напевно, всю образу та гнів на перше кохання (чоловіка, який приїхав у відрядження й закрутив молодій дівчині голову солодкими обіцянками) свекруха виливала на старшого сина.
Для чого я тебе народила, де був мій розум, – часто говорила сину, – всю картиру псуєш. Всі у нас світленькі, а ти весь в батька вродився. Темний, як ворона.
Чим Дмитро так провинився в житті перед мамою, незрозуміло. Матері він не перешкодив влаштувати особисте життя. Вітчим був чоловіком заможним, тримав ферму, мав велику пасіку та величезний ставок. Тому вони не бідували. Молодші діти, повторюючи слова матері, теж недолюблювали Дмитра.
Під час дитячих сварок вона прозивали його нерідним. Дуже ображали своєю поведінкою.
Коли ми одружилися, якось в розмові Діма сказав, що вітчим Костянтин Петрович був по справжньому рідною людиною для нього. Навіть не матір. У мене теж зі свекрухою стосунки не вийшли. Вона і на мене перекинула той комплекс меншовартості, що з тебе взяти, дружина нелюбого сина…
Після весілля ми стали знімати квартиру, щоб ні від кого не залежати. Обоє працювали. Незабаром у нас народилася донечка Віка. Коли нашій доньці виповнилося 5 років, вітчима раптово не стало. Серце не витримало, не берігся він. Він за життя був чоловіком далекоглядним, тому усі папери упорядкував.
Хата перейшла до свекрухи, а Лізі, Антону та моєму Дмитру, Костянтин Петрович подарував по квартирі. Всі квартири були оформлені дарчими. Заповіт, який стосувався великої ферми та решти бізнесу Костянтин Петрович побажав розкрити через 6 місяців. Ліза та Антон протестували, чого це Дмитру дісталася квартира, він же нерідний син.
Свекруха було не в захваті від такої новини. Але нам дісталася квартира, і стали ми жити в спокої та затишку, але недовго. Одного ранку до нас приїхала свекруха.
Значить так, ходити кругами не буду, кажу як є, бабу доглядати заберете ви. Вам і так квартира на халяву дісталася.
Яку бабу? Збентежилися ми. Ми не розуміли про кого йде мова.
Мою свекруху, Марину Ігорівну- заявила мати чоловіка, – я її терпіла тільки заради чоловіка, а зараз не збираюсь.Вона мені не треба.Ми з нею чужі люди. Підгузники їй я міняти не збираюсь.
Ліза та Антон відмовилися доглядати свою бабусю. Після інсульту їй потрібна була допомога. Вона не могла ходити.
– Тобі квартира дісталася на халяву , – заявив Антон, – ось тепер і працюй.
Ось так Марина Ігорівна переїхала до нас. Вона виявилася жінкою з гумором, дуже цікавою і життєрадісною людиною. Гралася з Вікою, розповідала їй цікаві історії та казки. Їй було дуже прикро, що рідні онуки так з нею вчинили, і вона змушена жити у фактично чужих людей.
Твоя мати їх розбалувала, невістка моя, а тебе, Діма, мій син завжди любив і ставив їм тебе у приклад. Через те вони виросли такі пихаті, і зуба на тебе мають. Ти для нього завжди був рідним, а для мене ти тепер більше, ніж рідний. Дякую, що погодилися мене забрати. Нікому на старості років виявилася непотрібною.
Ліза й Антон жодного разу не прийшли провідати бабусю.
Доглядати за Мариною Ігорівною було не важко. Навіть у кріслі їй вдавалося зварити нам борщ на обід або спекти сливового пирога. Віка їй теж допомагала. Через декілька місяців було оголошено заповіт вітчима, що стосувався активів його бізнесу. Костянтин Петрович все заповів своїй матері. Ось так сюрприз. Свекруха, Ліза та Антон ледь не луснули від злості. Своїми ж руками віддали джерело спадку нам.
-Бабусю, ходи жити до мене, тобі буде добре зі мною, -сказала Ліза, підійшовши до нас.
-Ти що, бабуся поїде до мене, – перебив її Антон.
-Я нікуди з вами не поїду. – сказала Марина Ігорівна жадібним онукам, – мені добре у Діми і я від нього нікуди не поїду.
Марині Ігорівна й далі жила з нами. Усі статки вічима дісталися нам. Вона оформила усі документи на Діму. Ліза та Антон намагалися оскаржити заповіт в суді, але в них нічого не вийшло.
Нещодавно Марини Ігорівни не стало. Після похорону ми почали розбирати її речі, і знайшли коротку записку від її сина:
«Мамо, якщо зі мною щось трапиться, іди жити до мого Дмитра.З усіх моїх дітей, він найдостойніший, хоч по крові він нам і не рідний… Пробач за те, що не зміг виховати такими ж людьми Лізу та Антона. Твій син Костя…».
