— І що цього разу з тобою трапилося? — запитав Тарас, заварюючи другу кашку «Мінутку».
— Картопляне пюре з котлетами! — весело відгукнувся Ігор.
— Знову? — зіграно зідхнув друг.
— Знову!
— Минулого тижня вже були твої ненависні котлети! Доки це триватиме?
— От і я своїй дружині те саме кажу, але вона мене й слухати не хоче! Ну що ж, починай!
***
Богдан, їхній новий колега, з подивом дивився на нових знайомих, не розуміючи, чому Ігору не подобається домашня їжа. Тарас вирішив пояснити.
— Справа в тому, що Ігор сумує за шкідливою їжею — всякими локшинами, піцою, чебуреками. А дружина йому щодня в лоточок кладе нормальну їжу, щоб він не шкодив здоров’ю. Ось я й рятую. Викидати ж добро? Він їсть мою кашку, а я доїдаю його домашню їжу!
— Вона погано готує? — запитав Богдан, дістаючи свій бутерброд з мікрохвильовки.
— Та ні, навпаки. Просто не завжди хочеться цих котлет, супів з галушками чи запіканок! — з посмішкою відповів Тарас, відкриваючи контейнер. — От і доводиться допомагати, як справжній друг.
— Чому просто не сказати дружині, щоб не старалася? Вона ж тільки рада буде! — зауважив Богдан.
— Він пробував, але вона і слухати не хоче!
— А тобі теж не лінь?
— Та чого добру пропадати?
— Якби в мене була дружина, яка складала би обіди, я б їх ні за що не віддав! — зітхнув Богдан, відкушуючи бутерброд.
— То в чому проблема? Одружуйся! Хто заважає?
— Поки що не зустрів своєї долі.
— Нічого, ще знайдеш! — похлопав його по плечу Тарас. — Ти ж недавно в нашому місті? Тут купа гарних дівчат!
Хлопці пообідали і повернулися до роботи. Всі вони працювали на одній меблевій фабриці, але на різних посадах. Ігор був начальником відділу збуту, Тарас — збирачем, а Богдан нещодавно влаштувався на склад.
Новий знайомий неначе відчув підступ. Того ж вечора Богдан познайомився з гарненькою дівчиною років тридцяти. А може, і молодшою.
Вона стояла в супермаркеті і намагалася дістати пачку екзотичних макарон з верхньої полиці. Невисока, метр з копійкою, але дуже симпатична.
— Допомогти? — галантно запропонував Богдан.
Високий, він без проблем міг дістати будь-що з полиці.
— Буду дуже вдячна! — посміхнулася незнайомка.
Її посмішка! Богдан відчув, ніби його підхопило хвилею. Все перемішалося: сьогодні, вчора, завтра. Хотілося залишитися в цьому моменті, але, схопивши макарони, дівчина пішла далі.
Оговтавшись, Богдан побіг за нею.
— Що готуватимете? — ніби випадково запитав він.
— Ось, хочу чоловікові лазанью зробити! А то вже йому мої котлети остогидли! — весело відповіла вона.
— Мене, до речі, Богдан звати! — не розгубився він. — А вас?
— А я — Олеся, і можна на «ти».
Богдан зовсім забув про розмову з колегами, але тепер раптом згадав.
— А чи не даремно ти так стараєшся, коли доводиться самій по магазинах бігати? — жартівливо запитав він.
— Чому? Хіба погано коханого чоловіка побалувати?
— Так, чув сьогодні одну історію… Тепер і не знаю, добре це чи ні.
— Яку саме? — зацікавилася вона.
— Так, знайомий один віддає свої обіди другові, а сам їсть локшину. Ось і розбери тепер чоловіків!
— Дивний тип. Якби я про таке дізналася, мій би довго каявся! — обурилася Олеся, ніби це стосувалося її самої.
— Ну, якщо дружина Ігоря дізнається, йому теж не поздоровиться! — підтримав Богдан.
— Ігоря? — насторожилася вона. — А можна поцікавитися, де ви працюєте?
— Недавно приїхав у ваше місто. Влаштувався вантажником на меблеву фабрику на лівому березі.
Почувши це, Олеся зупинилася і подивилася на нового знайомого. Вираз її обличчя змінився.
Вона склала два і два. Чоловік останнім часом скаржився на важкість, його теж звуть Ігор, і працює він там само. Навряд чи це збіг.
— Ось негідник! Значить, це Тарас його обіди їсть, а мій харчується всякою дурницею! — скрикнула вона.
Тут Богдан зрозумів, що потрапив у халепу. Хто ж знав, що гарна незнайомка виявиться дружиною колеги?
— Ой! — винувато промовив він.
Олеся кинула візок і рушила до виходу, бурмочучи:
— Отже ти мені! Будеш тепер їсти і котлети, і супи, і запіканки! Я стараюся, а ти!
Богдан кинув свої покупки і побіг за нею. Наздогнав лише біля машини, коли вона вже відчиняла двері.
— Не можу дозволити тобі сідати за кермо в такому стані! — рішуче сказав він. — Ходімо, пригощу кавою, а там і поїдеш.
— Ні! — відповіла вона, але Богдан наполіг.
Олеся зрештою погодилася. Вони зайшли в кафе при супермаркеті, він замовив каву та тістечка. Ще один спосіб заспокоїти жінку, хоч іншого й не вигадав. На його подив, це спрацюОлеся, з’ївши тістечко, раптом засміялася й сказала: “Знаєш, а може, це йому й наука, щоб цінував мої старання”.
