Ми з братом пізні діти у своїх батьків, коли ми народилися, то мамі було п’ятдесят, а татові п’ятдесят п’ять. Часто нас в дитинстві запитували чи це наші дідусь і бабуся. Коли підросли ми з Дімою то запитували в батьків чому ж вони нас так пізно народили. І лише коли ми виросли то батьки розповіли в чому причина нашого пізнього народження.
Ще бувши молодими мама й батько хотіли бути батьками, та результату не було. Де лише вони не лікувалися і в лікарнях, і в знахарок. Та результат був невтішний, через проблеми зі щитоподібною залозою мама мала дуже велику вагу, а отже завагітніти не могла. До сорока років вони вже змирилися з тим, що ніколи не стануть батьками.
Коли мамі було п’ятдесят у неї почався клімакс, для жінки це не легкий перебіг. Часто в мами не було сили навіть їсти приготувати, вона могла спати весь день, тиск то підіймався то падав, вага збільшилася. Тато звичайно проявляв турботу, за тридцять років вони стали один для одного найкращою опорою.
Одного ранку мама розбудила тата й сказала, що ще з вечора дуже болить низ живота. Вона звичайно випила таблетку, але біль не проходила. Тож батько з самого ранку повіз її до лікарні. Після огляду маму чомусь на каталці повезли до пологового відділення. Для мами це було дивним, тим більше, що лікар почав сваритися, що вона не стоїть на обліку.
– Який облік, мені вже п’ятдесят.
– І що? Вік не завадив вам стати вагітною, але й не зважаючи на вік ви повелися легковажно, ви мали б бути під наглядом.
Після цього маму доправили в родильний зал. Навіть через кілька років мама все ще не вірила, що стала мамою. А в той момент тим більше. Коли почула «У вас хлопчик.» то не могла повірити, що це говорять до неї. А далі новий приступ болі й знову слова лікаря «І донечка.»
Батько який в цей час був під лікарнею, та чекав поки вийде хтось з лікарів, щоб спитати де ж його Діна. Вийшла лікарка й привітала його з народженням двійні. «Ви переплутали, я тут дружину чекаю, в неї різкий біль був і я її привіз, може знаєте, що з нею.» сказав він тоді. “А що з нею, вона лежить, трішки сили набереться й буде годувати діток”. Такого він не очікував, не знав чи плакати, чи сміятися.
