Мене звуть Антон. Хочу розповісти свою історію.
Життя – непередбачувана штука. Випадки бувають різні. Від дітей можуть відмовлятися не тільки тата, а й мами. У теперішній час останнє трапляється все частіше. Буває так, що жінка мріє про дитину, може стати прекрасною матір’ю, але Бог не дає їй цього. Але є й такі жінки, які не люблять дітей. А коли випадково вагітніють, потім залишають немовля.
Така ситуація трапилася й зі мною. Я познайомився з Веронікою в кафе. Тоді у мене був власний бізнес і я повністю присвячував себе роботі. Вероніка теж прагнула кар’єрного зросту. Така цілеспрямованість об’єднала нас. І ми почали зустрічатися. Згодом вирішили одружитися. Найбільше хотіла весілля вона, тому я підкорився. Треба ж колись і сім’ю створювати. Не постійно ж одному бути…
Вже пізніше я зрозумів, що Вероніка мене взагалі не любила. Єдине, що її цікавило – мої гроші. Вона постійно вимагала у мене кругленькі суми на салони краси, шопінг, дорогі ресторани. Я ж, звичайно, не міг відмовити коханій дружині.
Вона майже не проводила час зі мною. Ввечері повертаюся додому з роботи – Вероніки немає. Вечеряти не приготувала, як завжди. Але це не біда – можна і піцу з доставкою замовити. Телефоную коханій – вона з подругами у клубі. Так було досить часто. І лиш потім я зрозумів, що вона використовувала мене.
Одного разу Вероніка повідомила мені, що вагітна. Я здивувався спочатку, наче ж не могло такого бути. Напевно, вона завагітніла від іншого. Дружина рішуче була налаштована на аборт. Я був проти цього. Бог дає – значить так має бути.
Останнім часом ми з Веронікою часто сварилися. Причиною були її постійні гуляння до ранку і вип ивка. Тому я щиро вірив, що після народження малюка моя дружина зміниться. Я думав: з’явиться дитинка і в домі оселяться затишок та спокій.
Аля я помилявся. Вероніка народила і вирішила залишити дитину у пологовому будинку. Я повністю розчарувався в ній. У мене виникло бажання розлучитися зі своєю дружиною. Зрозумів, яка вона насправді душею гнила. Навіщо такі стосунки? Навіщо цей шлюб?
Для мене це було найбільшою зрадою у світі. Я був готовий прийняти цю дитину, а рідна мати відмовилася від неї. Ми розлучилися. Але я вирішив забрати немовля, я не міг його залишити. Це була крихітна гарненька дівчинка. Я назвав її Софійкою. Працівники пологового будинку щиро раділи моєму вчинку. Я теж був задоволений, що прийняв таке рішення.
Я старався, як міг по догляду за дівчинкою. Але через зайнятість на роботі таки довелося просити про допомогу маму. Дуже вдячний їй за те, що допомагала мені з крихіткою.
А через рік я зустрів добру та чуйну дівчину Олесю. Вона стала для моєї Софійки справжньою мамою. Згодом народила мені ще й сина.
Друг розповів, що у Вероніки доля не так добре склалася. Дітей вона більше не народжувала, з кар’єрою теж не вийшло. Спилася, міняла чоловіків частенько. Але я не цікавлюся її життям і згадувати не хочу минуле. Адже тепер у мене є те, про що я мріяв – щаслива та дружна сім’я.
