У Оксани видався рідкісний вихідний, і вона вирішила приготувати для рідних щось смачненьке. Трохи подумавши, зупинилася на яблучній шарлотці — улюбленому десерті всієї родини. Та, заглянувши у шафу, зрозуміла: борошно закінчилося. Довелося надягнути пальто, замкнути дім і піти до найближчого магазину. Нікого з домашніх тоді не було — чоловік із синами поїхав до сусіднього села до батьків, а донька, як Оксана була впевнена, залишалася у місті.
Але коли вона повернулася з покупками, їй одразу стало моторошно: у хаті хтось був. І не просто «був» — на порозі стояли туфлі доньки. Серце стиснулося. Тихенько поставила сумки на кухні, пішла до кімнати доньки й… завмерла. На ліжку, згорнувшись клубком, ридала її Соломія.
Спочатку Оксана розгубилася, але швидко взяла себе до рук. Сіла поряд, погладила по волоссю. Соломія, схлипуючи, почала розповідати. Про те, як у її житті з’явився Богдан, як він клявся у коханні, як вони майже рік були разом. І як у один момент усе розсипалося.
Коли Соломія дізналася про вагітність, спочатку зраділа — налякалася, але зраділа. Вирішила спершу поговорити з Богданом, а потім уже сказати батькам. Але Богдан злякався більше. Набагато. Він просто зник — не відповідав на дзвінки, видалив її з соцмереж, ніби її ніколи й не було.
— Мамо, — схлипувала Соломія, — тільки не сердься… Я не ховала це навмисно. Просто думала, що все складеться інакше…
Оксана мовчала. Та не від злості. Від болю. Від образу за доньку. Вона обняла Соломію й тихо промовила:
— Ти мені нічого не винна, чуєш? Тільки своїй дитині. А решту ми подолаємо. Разом.
Ввечері, коли повернувся Тарас із синами, Оксана розповіла чоловікові, що сталося. Він довго мовчав. Потім подивився на доньку, на дружину — і всміхнувся:
— Ну, Оксанко… Ти ж знаєш, я завжди мріяв про третю донечку. Не вийшло — то хай буде онука. А може, і онук. Та й взагалі — це ж щастя. Навіть якщо несподіване, навіть якщо непросте. Але наше.
Оксана з полегшенням зітхнула. Тарас був людиною простою, але надійною. Соломія усміхнулася крізь сльози. Того вечора вони вечеряли всією родиною, вже знаючи, що незабаром у їхньому домі стане на одну людину більше.
На родинній нараді вирішили: Соломія візьме академвідпустку, а після народження дитини — повернеться до навчання. Шукати Богдана Тарас категорично забороняв:
— Такий зять нам не потрібен. Тікачів ми в родину не приймаємо.
Із цим усі погодилися.
Та, як часто буває, село загуло. Люди перешіптувалися: «Привезла в спідниці», «Від жонатого», «Сама винувата». У вічо ніхто не говорив, але Оксана відчувала — обговорюють.
Одного разу у крамниці до неї підійшла місцева плетуха — Марія.
— Привіт, Оксанко. Чую, твоя Соломія «в літачку», га? Від кого ж? Чи й сама не знає?
Оксана мовчки поклала перед нею пачку свічок.
— Це щоб тобі ясніше було розглядати, хто від кого. Бо я у своєї доньки нічого підозрілого в спідниці не бачила. А ти, може, зі світлом побачиш.
Жінки в черзі засміялися. Марія зблідла і більше язиком не тріпала.
Соломія народила дівчинку. Назвали її Мирославою. Тарас у душі не чаяв. Через два роки Соломія вийшла заміж за доброго чоловіка, який прийняв дівчинку як рідну. Жили вони довго, щасливо — у любові й взаємній повазі.
Так, як і має бути у справжній родині.
