У нас було звичайне кохання. Потім ми створили типову сім’ю. Жили разом майже десять років. За цей час я встиг звикнути до Ліни. Але інколи вона мене дратувала. Особливо тим, що запитувала зранку:
– Ти поснідав? А куртку теплу і парасольку на всякий випадок взяв?
– Ну навіщо ці дурні запитання? Чи тобі більше зайнятися нічим? – грубо відповідав їй я.
Я займався своїми справами. А вона просто забирала мій час на порожнє базікання ні про що. Мене це й справді бісило. «Не забудь телефон!», «Візьми гаманець!» – це було просто знущання. Навіщо ця даремна турбота? Я чоловік чи дитина мала? Та вона не відставала від мене.
Щоранку вона прокидалася вдосвіта. Не будила мене. Їхала на свій вокзал, де працювала. А потім телефонувала мені і запитувала про ось ці дурниці. Коли я повертався з роботи, вона не чіпала мене. Завжди розуміла, що я важко працюю, тому втомлений. Коли я хотів виспатися, вона мене навіть не турбувала. У квартирі завжди було тихо і спокійно.
Коли я сідав в свій автомобіль, щоб їхати на роботу, на сидінні завжди знаходив щось, що вона з вечора приготувала. Це міг бути шматочок пирога, чи круасани або сирники. Я навіть і не їв ці смаколики. Хіба я не міг зайти до кафе, щоб перекусити? Чи вже б повечеряв вдома з нею. Тому мене дратували ці її вчинки.
Ми були звичайною родиною. Тобто чоловік постійно дратується через дружину, а вона просто – ні пари з вуст і продовжує робити своє. Вона не приїздила ніколи до мене на роботу, бо знала, що я наполегливо будую кар’єру.
Одним словом, ми звикли один до одного і просто жили разом.
До одного моменту. Коли до мене зателефонували з її роботи. Мені повідомили, що Ліна втратила свідомість і її забрали до лікарні. Я зателефонував їй. Вона відповіла, що уже все гаразд, щоб я не приїжджав, а займався своїми справами. Дружина сказала, що харчування нормальне і щоб я не витрачав свій час на візити до мене. Ліна говорила, що зараз вона відпочиває, ніби відпустка для неї раніше почалася.
Я так і зробив. Продовжував займатися кар’єрою. Але раптом сталося щось незаплановане для мене. Зателефонував, а вона не відповідала. Я відчув занепокоєння. Зателефонував до лікарні. Мені повідомили про погіршення її стану. Потрібна була термінова операція.
Я вскочив у машину і помчав до лікарні. Попав в затор. Поглянув на сидіння, де вона завжди для мене щось залишала. А тепер там нічого не було. Вона нічого не положила. Просто не могла цього зробити.
Коли я зайшов до відділення, мені сказали, що лікарі розпочали оперативне втручання. Я був у відчаї. Довго дивився у вікно, за яким ішов лапатий сніг. Колись під таким снігом ми падали з Ліною у замети, мов малі діти. Чому ми, живучи разом, цього давно не робили? А що буде, якщо більше вже ніколи й не зробимо?
Ліна була у комі. Я не міг працювати це час. Не знав, що мені робити. Думав, що збожеволію, бо просто не міг нічого вдіяти у цій ситуації. Чому вона ніколи не говорила, що у неї болить серце? Можливо б, це можна було попередити?
– Її більше не буде поруч з тобою! – раптом я почув голос янгола за своєю спиною.
– Що ж робити? Я не зможу без неї? Поверни мені її!
– А вона потрібна тобі?
– Дуже. Я люблю її.
Янгол зник. А я прокинувся. Хутко помчав до лікарні.
– Ви вчасно. Вона якраз прийшла до тями. Але поводьте себе спокійно. Їй не потрібні надмірні емоції! – сказав мені лікар.
Я зайшов до палати. Ліна спала. Я тихенько взяв її за руку і промовив:
– Я дуже кохаю тебе, рідна! Відтепер у нашому житті все зміниться. Кар’єра – не головна, цінніша сім’я.
Ліна розплющила очі, її вуста застигли у посмішці, а по очам котилася сльоза.
