– Ой, Оленко, як добре, що тебе біля під’їзду зустріла! Тоді я до вас і підніматись не буду! – ледве передихаючи, промовила Ганна Миколаївна, свекруха Ольги.
– Доброго дня! – трохи збентежено відповіла Ольга.
Не можна сказати, що у них були погані стосунки. Просто свекруха рідко заходила у гості, бо всю себе присвятила доньці Насті.
– Олю, позич дві тисячі. Настю з Владчиком у санаторій відправляємо. То одне треба купити, то друге. А цени – просто космічні! Сама розумієш… – свекруха заплющила очі й цмокнула язиком.
Ще раз почувши це, Ольга всередині закипіла. Тисячу разів у думках вона повторювала: “Я вам не банкомат!” Сказала б це і свекрусі, і її доньці Насті. Прямо в очі – і скінчила б це вічне попрошайництво!
Але мовчала. Бо Ганна Миколаївна – мати її чоловіка Івана, бабуся їхньої донечки Софійки. Сказати – означало розпочати конфлікт, посваритися, внести розбрат у сім’ю. Ольга дуже переживала за почуття Івана, адже йому довелося б розриватися між дружиною й матір’ю. Тому вона мовчала. Але розуміла: більше не може. Жінка глянула на свекруху, відчуваючи, як її переповнюють емоції, але покірно пошарила в сумці за гаманцем.
…Ольга поверталася з роботи в погоди. Чергова перевірка, ревізори чіплялися до кожної дрібниці, а начальник зривався на всіх підряд. Жінка затрималася на дві години, заїхала до магазину, тепер треба готувати вечерю, робити уроки з донькою, готувати одяг на завтра… Справ – як піску на березі.
Втомлено піднімалася сходами, відчинила квартиру своїм ключем.
– Мам, привіт! Нам на завтра проект про птахів робити! Ти мені допоможеш? – вибігла назустріч дев’ятирічна Софійка.
– Звісно, Софійко. Зараз переодягнуся, вечерю швиденько приготую – і подивимосься.
Ольга поставила сумки на кухні, пройшла в кімнату.
– О, Олю, я й не почув, як ти увійшла. Що таке, знову на роботі проблеми? – запитав чоловік.
– Так, чергова перевірка. Як завжди! – зітхнула Ольга.
– Слухай, я мамі переказав півтори тисячі. Вони Владчикові на весняний комбінезон просили.
– Іване, може, вже годі їх утримувати? У Владчика є батько, нехай він його й одягає! Чому їхні проблеми завжди падають на нас? – спалахнула Ольга.
– Олю, ну чого ти? Ти знаєш, яка там ситуація…
– Яка, Іване?! – жінка ледве стримувалася, щоб не підвищити голос.
– Настя не може знайти роботу, колишній аліментів не платить, мама віддає їй усю пенсію… Невже нам бракуватиме, якщо купимо хлопчикові комбінезон? Ми ж працюємо…
– Ось саме тому, Іване! Ми працюємо! Чому ми маємо відбирати у своєї дитини – і віддавати іншим? Поясни мені! – Ольга відчула, як кров ударила в обличчя.
– Олю, давай не сваримося через дрібниці… Підем, допоможу тобі з вечерею.
Настя – молодша сестра Івана. П’ять років тому вона вийшла заміж за– То ж бо, Олю, не переймайся, – відповів Іван, беручи дружину за руку, – колись вони зрозуміють, що щастя – це не ті гроші, які ми віддаємо, а ті уроки, які вони вчаться приймати.
