Моя робота – це той випадок, де всі грозяться піти при першій же можливості, але не їдуть, бо ніде більше так добре не платять. Чому всі хочуть піти? Думаю, причини можна назвати дві: перша – це наш керівник, який не терпить будь-яких прогуляв чи чогось подібного, а друга – це наш список правил та заборон, який просто не дає нам працювати, як всім іншим компаніям.
Насправді колектив у нас не дуже великий, чоловік 50 і всі знають один одного. І всі, як один ненавидять одну й ту ж саму людину – нашого керівника. Попри те, що він молодий й перспективний, він дуже «прискіпливий» та суворий, тому будь-яка помилка й прогріх і тебе відчитують, як малу дитину, що нашкодила.
Неочікувано для всіх того дня, керівник покликав до себе Христину. Ми всі німо поглянули на неї з підтримкою, а дехто й дійсно тихо сказав: «Удачі!».
Вона не виходила з кабінету 10 хвилин, а коли вийшла вся заплакана і її всю трусило, то ми ледь не всім колективом пропонували її води, валеріанки й запитували, що трапилось.
Рік тому жінка втратила чоловіка й важко це переносила, постійно плачучи й непритомніючи, а згодом ситуація погіршилась, адже у її єдиної надії та згадки про чоловіка, п’ятирічного сина знайшли злоякісну пухлину. Пів року вона билась у двері найкращих лікарів України й попри хіміотерапію всі одноголосно промовили, що без операції у Німеччині нічого з її намагань не буде. Але жінка не могла собі дозволити цю операцію, навіть, якби взяла кредит, бо ніхто б не дав її грошей на суму близько 50 тисяч доларів.
Христина вирішила, що продасть свою квартиру у столиці, щоб перекрити частину суму, а там візьме кредит. Для неї було у пріоритеті вилікувати сина, а потім би вона знайшла вихід.
У кабінеті директор попросив розповісти, що з її сином та назвати суму, яка її потрібна. Жінка, не довго думаючи про суть прохання, швидко виконала його. І після цього директор простягнув її конверт й промовив, що тут повинно вистачити на операцію, проживання та дорогу і на визначені дати він дасть її оплачувану відпустку.
Ми з колегами не могли знайти потрібних слів, щоб описати нашого директора, якого ми вважали бездушним, адже він, дізнавшись про горе одного зі своїх співробітників, дав її таку велику суму просто так, з власного гаманця!
Після того, що розповіла нам Христина ми почали дивитися на нашого керівника інакше. Схоже, він це помітив й сам пом’якшав до нас, але суворої хватки не втратив. Христя ж з сином незабаром повернуться з Німеччини. Кожну вісточку від неї ми чекали всім колективом й тепер організовуємо вечірку на честь оздоровлення її сина!
