Я ніколи не вірив в слова матері, що я таки одружусь із Юлькою – сусідкою, на два роки старшою за мене. Вона була моїм закадичним другом, скільки себе пам’ятаю. Ми й у сусідів разом крали груші та полуницю. Дразнили малих вредних собак та грали у футбол. Вона була заводило, та в житті я її ніколи не сприймав як дівчину, яку можна полюбити. Вона друг. Все. Мама ж на мої заперечення тільки посміхалась, та хлопала мене по плечу.
-Ось побачиш. Зустріне Юлька якогось хлопця, а тебе аж колотити почне. Посваритесь, А чого й сам не зрозумієш.
-Ой не починай мені оцього. Ми з нею дружимо. Все мамо. Я бачив, як вона пісяти за дерево бігала! Ти шо!
-От тому, так і кажу.
Пройшли роки, ми все так само товаришували. У Юльки змінювалось коло спілкування швидше мого. Там з’являлось все більше хлопців. Она приділяла мені все менше уваги. Якось ми через це посварились. Вона щиро не розуміла в чому справа. А мене злило, що вона мала друзів окрім мене, тим паче хлопців. Щей питала в мене поради про те, як їй краще привернути увагу того, хто їй подобається. Мене це ще більше злило, ми посварились дуже сильно, та з того часу більше майже не спілкувались. Мама частенько питала, що у нас там такого сталось, та я не хотів відповідати.
Минуло декілька років, після нашої останньої спільної прогулянки. Того дня мені принесли запрошення на весілля. Юльчине весілля. Я тримав його в руках, а мене аж трусило від злості. Схоже, мати мала рацію, що рано чи пізно я в неї закохаюсь. Ось тільки сам собі не хотів в цьому зізнаватись. Я довго боровся із небажанням йти на її свято. Проте врешті вгомонив свої ревнощі та пішов.
Ми довго чекали нареченого перед РАЦСом, та його все не було. Юля вже мала червоні очі, та ось-ось мала заплакати. Я не наважувався підійти… Хотілось її обійняти, заспокоїти. Та ж вона не моя наречена. Таке має робити її чоловік… Якого не було вже з годину точно. Гості почали перешіптуватись… Краєм вуха я почув розмову її мами.
-Андрій не приїде. Щойно отримала повідомлення на телефон доньки… Що робити будемо?! Це ж такий сором для неї. Чоловік біля вівтаря кинув… Чого мовчиш, Богдане?! Це ж твоя донька теж! Чому хвилююсь тільки я?!
-Та я не хвилююсь геть.. Думаю, що робити. Зви сюди Юльку і он того – Він тикнув в мене пальцем.
-Ну, костюм ти маєш, доньку нашу знаєш із дитинства, втрачати тобі нічого. Тим паче я бачив, як ти на неї дивишся. Рятуй кохану. Це твій шанс, не впусти його, бо іншого вже мати точно не будеш.
В мене трусились руки. Юля було хотіла заплакати, та коли побачила, що я погодився швидко взяла себе в руки.
-Ти знав, що я тебе ненавиджу?! Ти покинув мене одну декілька років тому! Тобі було геть байдуже, що я до тебе мала почуття та намагалась привернути увагу! А ти що?! Навіть на ревнощі не реагував, просто відвернувся! Ми розлучимось через декілька місяців, не хвилюйся, зможеш далі ігнорувати моє існування. Та дякую що не даєш мені осоромитись остаточно.
Я не мав що сказати. Виходить, вона теж мене любила, а я як баран просто відвернувся від неї. Ну що ж, доля все одно звела нас разом. Дякую їй за це. За розлучення ще рано говорити. Навіщо нам потім іще раз весілля робити? Цього разу я не ображаюсь.
