Не знаю чим думала, коли виходила заміж за розлученого чоловіка. Тепер життя мені немає, тому що колишня не дає Остапу проходу, а той наче і не проти.
Все почалося зі звичайного невинного обіду. У нашому офісі є їдальня для працівників. Готують смачно, порції великі, недорого. Зазвичай я беру перекус з дому, тому що намагаюся стежити за фігурою та обмежую себе в багатьох смаколиках. Того дня вирішила пошикувати. Замовила картопляне пюре, котлету по-київськи, салат та компот.
-З вас 120 гривень – байдужим голосом сказала працівниця їдальні.
Відкриваю сумочку й розумію, що забулася гаманець вдома.
-Ой, лишенько! Так незручно вийшло, але у мене немає готівки. Можна я вам завтра принесу? Я ж тут працюю, на місці, все поверну.
-Жіночко, ви чого мені голову морочите? Набрали, як на добру компанію, а платити відмовляєтеся! Нічого не знаю, давайте гроші зараз же! – почала волати на мене та навіжена.
Все сталося так раптово, я розгубилася. Покинула вже тут тацю, апетит геть зник.
-Заспокойтеся! – почула за спиною чоловічий голос. – Чи ви за якусь котлету готові довести людину до інфаркту? Погляньте на бідолашну дівчину, вона ледь дихає.
Поки якийсь чоловік вичитував мою кривдницю, я тихенько вийшла з їдальні. Такого сорому ще не доводилося переживати. Хотілося крізь землю провалитися.
-Не зважайте на неї – звернувся до мене мій рятівник. – Ви її бачили, мабуть, давно мужика не було, от і біситься. До речі, я Юра, з фінансового відділу.
-Дякую. Мені так соромно, всі так зглядалися. Як тепер на роботу ходити?
-Ось цими прекрасними ніжками й ходити. Голодною я даму залишити не можу, тому йдемо у кафе. Там точно немає навіжених одиноких дамочок.
Так і познайомилися. Ввечері зустрілися ще раз, так сказати на нейтральній території. Юра зізнався, що був одружений, має дочку. Дружина живе в іншому місті. Переїхала, коли Юра пішов від неї. Причини розлучення не вказував, але наскільки я зрозуміла, у них із колишньою залишилися дружні стосунки. Він виплачує аліменти на дочку, але на брак фінансів не скаржиться. Пощастило, що живе у власній квартирі, тож не доводиться витрачатися на орендну плату.
Зустрічалися ми кілька місяців, потім Юра запропонував жити разом. Ніби все було добре, якби не один маленький нюанс, не минає і дня, щоб моєму хлопцеві не зателефонувала колишня дружина. Вона переповідає йому як минув день, чим вона займалася з ким зустрічалася, навіть що одягала. Ми з ним менше спілкуємося протягом дня їй богу.
Звісно, мені такі розмови недовподоби. Чого це мій чоловік повинен стільки часу приділяти колишній. Розповіла про свої почуття Юркові, все пояснила, той виправдовується, що це вони так довго про дитину говорять. Хоче з мене дурепу зробити. Пообіцяв, що в моїй присутності з нею не розмовлятиме.
Слова дотримав. Коли ці дзвінки припинилися мені аж від душі відлягло. Допоки не відкрилася інша таємниця Юрка. Цілком випадково побачила на його робочому столі квитанцію про погашення кредиту. Він мені нічого про це не розповідав.
Ввечері вирішила запитати, навіть запропонувала свою допомогу, адже мала деякі заощадження. Юрко довго не хотів зізнаватися на що брав кредит, але я наполягла. Виявляється, він купив колишній дружині машину. Щоправда, зробив це, коли вони ще були одружені, але кредит виплачує по цей день. Аргументує це тим, що Віола немає зайвих грошей й не може собі цього дозволити. А ми можемо?
Якщо я також хочу машину, то нехай бере кредит ще й на мене! Так йому і сказала, а Юрко заявив, що я істеричка, яка робить проблему на рівному місці. Тобто він не вбачає в цьому нічого такого. То чи це я дурна, чи «коні не їдуть»?
