Во сні все здається химерним.
— З двома упораємося, потягнемо д— З двома упораємося, потягнемо й третю, — просто сказав чоловік.
Мар’яна вже кілька днів відчувала непереборну втому. Справи наче наростали, а їй хотілося лише сісти й не рухатися, а краще — впасти на ліжко й лежати нерухомо. На їжу не могла дивитися. Зробила тест — вагітність.
Лише два роки, як вийшла з декрету, тільки-но відпочила від пелюшок, а тепер знову… Зітхнула важко. Олесю ось-ось п’ять, Оленка пішла до другого класу. Дітлам потрібна її увага, а вона буде зайнята немовлям. Чи зрозуміють вони? Чи не почнуть ревнувати до молодшого?
«Дитина — благословення», — намагалася вгамувати себе Мар’яна. «Дав Бог дитину, дасть і на дитину». Але часи неспокійні, ненадійні… Хоча коли вони були легкими? Жінки народжували й під бомбами. А що на роботі скаже? Що скоро піде у декрет, а потім — часті лікарняні? Та яка робота з трьома дітьми? Житимуть на одну Іванову зарплату…» Вона мучилася сумнівами і не поспішала «порадувати» чоловіка.
Нещодавно начальник питав, чи не збирається хтось у декрет. Мар’яна, як і всі, запевнила — у неї повний набір, хлопчик і дівчинка, більше не планує. І ось…
«Чого я тільки про роботу думаю? Сім’я важливіша, робота завжди знайдеться…» Дні минали, а вона все вагалася, прокручувала в голові, і рішення не знаходилося.
— Ти не захворіла? Бліда, мов привид, і весь час у думках, — якось після вечері запитав чоловік. — Три рази питав, що даруємо Олесюшці й Олені, а ти ніби й не чула. Чи щось трапилося?
І тоді вона все розповіла. Іван помовчав, потім спитав:
— І що робитимемо?
Він сказав не «що ти робитимеш?», а «ми». І це було так просто, так природньо. За це вона й любила його. Він не залишить її одну з цими думками. Мар’яні стало соромно, що намагалася вирішити все сама.
— З двома впоралися, потягнемо й третю, — впевнено сказав Іван.
— Але я піду у декрет. Житимемо на твою зарплату. Не знаю, коли повернуся. Ще й соціальні виплати… — знову почала вагатися вона.
— Проживемо. Знайду підробіток. Чи… ти хочеш зробити аборт? — прямо запитав він.
— Не знаю, — відверто зізналася Мар’яна. — Ти працюватимеш цілими днями, я — крутитимуся вдома. Так і життя промине…
— З двома чи з трьома — воно все одно промине. Гаразд. У нас є час подумати?
— Трохи є.
— То й не поспішаймо. Потім повернемося до цієї розмови.
— А як ми всі вмістимося у дві кімнати? — оглянула вона тісну квартирку, що дісталася їм від Іванової бабусі.
— Поговорю з батьками. Запропоную помінятися. У них три кімнати, а вони самі. Тато вже пропонував, коли Оленку чекали.
Мар’яна сумнівно подивилася на нього, але мовчала.
Як і очікувалося, свекруха сприйняла ідею в штики.
— Твоя жінка спеціально завагітніла, щоб відібрати в нас хату! В’є з тебе мотузки, а ти їй у всьому потураєш.
— Мамо, це моя ідея. Мар’яна тут ні до чого.
— Значить, це ти, синку, хочеш позбавити нас старості? Ми тут жили, тут і помремо! Але вам байдуже. Ви тільки про себе думаєте! — вона схопилася за серце.
— Мам, годі. Я лише спитав. Ні — то ні. Щось вигадаємо.
— Вигадають… А може, Мар’яна зробить аборт? Двох дітей цілком достатньо. Особливо зараз.
— Зрозумів, мамо.
Коли Іван повернувся від батьків, вона одразу прочитала його обличчя і не стала питати. Вони уникали цієї теми. Мар’яна то звикала до думки про дитину, то з жахом уявляла знову пелюшки, безсонні ночі, розривання між дітьми та тисячею справ…
Термін для аборту добігав кінця, а вона все ще не вирішила.
Якось їй приснилася дівчинка років п’яти. Вона бігала по квартирі, сміялася, а в руках тримала плетену кошик, наче в Червоній Шапочки.
— Що там у тебе? — запитала Мар’яна.
Дівчинка заглянула в кошик, і в її очах заблищав біль.
Мар’яна також заглянула — кошик був порожній…
Вона прокинулася з дивним почуттям. З одного боку — радість, що буде дівчинка. Але навіщо порожній кошик? Сон не давав їй спокою.
— Ну що, вирішила? — одного разу запитав чоловік.
Вона розповіла йому про сон.
— Це лише сон. Значить, буде дівчинка — тобі помічниця.
«Який він добрий», — подумала Мар’яна. — «Народжу. З Іваном нічого не страшно. А я все вагаюся».
На її рішення вплинула ще одна подія. Вони пішли на день народження до друзів. Будинок — повна чаша, а господиня — така красуня, що готова на обкладинку журналу. Але дітей у них не було.
Коли Олеся й Оленка бігали й сміялися, господиня сказала:
— Не заспокоюйте їх. Яка радість, коли в домі дитячий сміх. Якби могла, народила б стільки, скільки Бог пошле…
— Але ж сучасна медицина… — по— Але ж сучасна медицина… — почала було Мар’яна, але побачивши сльози в очах подруги, раптом усвідомила, що її власні сумніви — це найбільший дар, якого тій ніколи не відчути.
