Сьогодні святкували день народження нашого синочка Назарчика. Рівно два роки як він з’явився у нашому житті. А я досі пам’ятаю той не легкий день.
Ми з чоловіком побралися ще студентами, багато планів, багато амбіцій. Все нам давалося легко, здавалося, що так буде завжди. Але час летів ми подорослішали, стали серйознішими, захотілося затишку, сімейної ідилії. Для цього було все крім дітей. Спочатку ми не били на сполох, адже думали, що й в цьому проблем не матимемо. Але не так сталося, як гадалося. Пролетіло дванадцять років шлюбу, а дитячого сміху у нашій квартирі не було.
В той день ми повернулися з поліклініки з невтішними результатами. Остаточний мій вирок – безпліддя. Я плакала кілька годин, поки не впала без сил. Мій Сергій не відходив від мене, я була йому вдячна. Було видно, що йому також не легко.
З настанням вечора з квартири поверхом вище почав лунати дитячий плач, було чутно, що плаче немовля. Плач не стихав, а навпаки ставав все голоснішим. Сергій бачучи, що мені важко вирішив піднятися до сусідів, я ж машинально пішла за ним слідом.
Підійшовши до дверей ми почули крім плачу, ще й лайку дорослої людини. Яка говорила, що зараз викине когось з квартири. На наш стук з дверей виглянула молода жінка, по якій було видно, що вона не тв ереза.
– Ви хто, що хочете?
– У вас щось сталося, дитина не перестає плакати, вам допомогти? – запитав Сергій.
– Так, допоможи, забери його. А ні то я його в икину.
Після цих слів панянка сунула чоловікові в руки згорток з немовлям і закрила перед нашим носом двері.
Ми були в розгубленості і злегка шоковані тим, що сталося. Спустилися до себе у квартиру, спочатку не знали, що робити. Але опанували себе, перш за все переповили дитинку. Всі пелюшки були мокрими, я взяла нову теплу ковдру. Далі чоловік викликав поліцію до горе-матері та швидку для дитини.
Поки Сергій давав покази я була біля лікарів. Виявилося, що хлопчик лише тиждень, як народився, матір навіть імені йому не дала. Плакав тому, що був голодний, а так здоровенький. Матір одразу написала від нього відмову, виявляється, що мала віднести його до сирoтинця і покинути.
Ми навіть не радившись з чоловіком, почали одночасно просити залишити дитину у нас доки буде йти оформлення. Не знаю яким дивом, але нам дозволили до ранку побути з хлопчиком.
Ми всі сили кинули на те, щоб в найкоротші строки зібрати всі необхідні довідки. Нам вдалося всиновити Назарчика. Його рідна матір, що винаймала квартиру зникла. Але ми з чоловіком вирішили змінити своє місце проживання, щоб ніколи більше з нею не зустрітися. І ось ми вже два роки тішимося веселим щебетом найкращого у світі хлопчика.
