Мамо, ну що ти таке кажеш? Як це тобі нема з ким поговорити? Я ж тобі дзвоню двічі на день, трохи втомлено сказала дочка.
Та ні, Маряночко, я ж не про те, зітхнула Ніна Антонівна, просто не залишилося у мене ні друзів, ні знайомих мого віку. З мого часу.
Мамо, не вигадуй. Іра твоя шкільна подруга ще є. І взагалі, ти завжди була сучасною і виглядаєш молодшою за свої роки. Ну мам, ну досить сумувати, засмутилась дочка.
Ти ж знаєш, у Ірини астма, їй важко говорити телефоном одразу починає кашляти. Живе вона аж на Печерську, кінець Києва. Ми ж колись удвох із Марічкою дружили, ти памятаєш, я тобі розповідала. Так Марічки давно вже нема. Вчора до мене Таня із сусідньої квартири приходила. Я їй чаю запропонувала, вона гарна людина, часто до мене забігає. Ото побігла, булочок принесла пекла для своїх. Розповіла про дітей, про онуків. У неї вже онуки, хоч вона молодша за мене на років пятнадцять. Але у неї зовсім інші спогади про дитинство, про школу.
А мені так хочеться поговорити з ровесниками, які памятають те саме, що і я, Ніна Антонівна говорила це все дочці, але й сама чудово розуміла, що Маряна її не зрозуміє. Ще молода. Її час ще попереду, воно за вікном, серед людей. Ще не тягне до спогадів. Маряна гарна донька, турботлива справа не в ній.
Мамо, у мене на вівторок квитки на вечір українського романсу. Ти ж давно хотіла піти? І досить вже сумувати, вдягни своє бордове плаття, у ньому ти просто красуня!
Добре, Маряночко, все гаразд, це я якось сама не знаю, що на мене найшло, добраніч, завтра подзвониш. Лягай швидше спати, бо тобі висипатися треба, перевела розмову Ніна Антонівна.
Так, мамо, па-па, добраніч, і Маряна поклала слухавку.
Ніна Антонівна дивилася у вікно на нічні вогники Києва
Десятий клас, весна. Скільки ж тоді було планів. Ніби зовсім недавно. Її подрузі Ірині подобався Сергій Коваленко з їхнього класу. А Сергієві подобалася вона, Ніна. Він дзвонив увечері на домашній номер, кликав гуляти. Але Ніна сприймала його як друга і не хотіла марно давати надію.
Потім Сергій пішов в армію. Повернувся, одружився. Жив у старому Іриному будинку на Нивках. Телефон у нього тоді був домашній. Номер Ніна Антонівна набрала той самий номер, що згадався. Гудків не було, потім хтось нарешті підняв слухавку. Трохи шурхотіло, і ось почувся тихий чоловічий голос:
Алло, слухаю вас.
Може вже пізно? Для чого я йому дзвоню? Може, Сергій і не памятає мене, чи це зовсім не він!
Доброго вечора, голос Ніни Антонівни тремтів від хвилювання.
Знову було якесь шурхотіння, і раптом вона почула здивоване:
Ніно? Невже це ти? Звісно ти. Я б твій голос ні з чим не сплутав. Як же ти мене знайшла? Я ж тут випадково взяв трубку…
Сергійку, впізнав!, на Ніну Антонівну раптом накотила хвиля радісних спогадів. Її вже давно ніхто не кликав просто по імені, лише “мамо”, “бабусю” або “Ніна Антонівна”. Хіба що Ірина інколи. А просто “Ніна” це так незвично й радісно, ніби весна у душі, а всі ці прожиті роки лише сон.
Ніно, як ти? Як же я радий тебе чути! і ці слова занурили її у молодість. Вона боялася, що все буде недоречно чи що не впізнає.
А памятаєш десяток клас? Як ми з Вітьком Середою вас із Іркою на човні катали на Дніпрі? Він так мозолі на руках натер, а потім соромився показати. А потім ми морозиво на Подолі їли. Грала музика, Сергій говорив тихо, задумливо.
Ну як же не памятати! засміялася Ніна, а наш класний похід у Голосіївський ліс з ночівлею? Як ми ті консерви з вечора не могли відкрити, а їсти так хотілося!
Ага, розсміявся Сергій, Васько відкрив, а потім ще й під гітару співали біля вогнища, памятаєш? Я тоді вирішив навчитись на гітарі грати.
І як, навчився? голос у Ніни аж молодшав від цих згадок. Сергій наче знов оживив їхнє спільне минуле, ще й таких дрібниць згадав!
А як ти тепер? запитав Сергій, а тоді й сам відповів, хоча чого я питаю, по голосу чути ти щаслива. Діти, онуки? Пишеш вірші? Памятаю! Розчинитися в ночі, і воскреснути зранку! Надихає!
Ти завжди була як сонечко! З тобою на душі відразу тепліше. Добре твоїм рідним така мама і бабуся, скарб.
Та перестань, Сергію, хвалиш! Моє то час минуло ж
Він перебив:
Не починай! Від тебе така енергія, наче дріт в руках розжарився! Не вірю, що твій час минув ти ще стільки можеш! Живи і радій. Сонце світить саме для тебе.
І вітер хмарки по небу жене саме для тебе.
І пташки співають лише для тебе!
Сергію, завжди ти був романтик… А як ти? А то тільки про себе балакаю, і саме тут у слухавці щось зашурхотіло, клацнуло і зв’язок обірвався.
Ніна Антонівна ще кілька хвилин тримала слухавку, хотіла передзвонити, але вирішила, що вже пізно, незручно. Іншим разом.
Яка гарна була розмова Скільки ж пригадалося! Телефон раптом задзвонив різко і налякав її. Це внучка.
Так, Даринко, привіт, не сплю. Мама казала? Та у мене настрій чудовий. Ми з мамою на концерт підемо. Завтра зайди? Домовились, чекаю!
Ніна Антонівна лягла спати з легким серцем. Стільки планів зявилося! Засинаючи, вже складала рими для нових віршів
Вранці вона вирішила навідатись до Ірини. Їхати трохи, кілька зупинок на трамваї, але ж вона ще не така вже й стара, щоб лишатись сидіти вдома.
Ірина відкрила двері й одразу зраділа:
Та нарешті! Ти ж давно обіцяла. Ого, ти абрикосовий торт купила? Мій улюблений! Розповідай уже, закашлялася, долоню на груди приклавши. Але одразу відмахнулась:
Все гаразд! Новий інгалятор, мені вже краще. Іди, посидимо з чаєм. Нінко, ти така свіжа, ніби помолодшала. Кажи, в чому секрет?
Та не знаю, мабуть, пята молодість настала, Ніна стала різати торт, учора випадково подзвонила Сергію Коваленку. Ну ти ж памятаєш, твоя любов із десятого класу? Та він таке пригадав, що я вже й сама багато чого забула. Чого мовчиш, Ірко, знову кашель?
Ірина сіла, страшенно бліда, і мовчки дивилась на подругу. А тоді прошепотіла:
Ніна, ти не знала, що Сергія вже рік як нема серед нас? Він давно з тієї квартири виїхав, і жив взагалі в іншому районі.
Та ти що? Як це так? А з ким же я тоді говорила? Він стільки нашого із юності згадав, про все розповідав… У мене ж на душі так кепсько було, а поговорили і одразу відчула, що життя триває, що сили є, що й смак до життя повернувся Як таке можливо?, Ніна не могла повірити.
Але ж голос був його, я чула. Так добре сказав: Сонце світить для тебе. І вітер дме для тебе. І пташки співають для тебе!
Ірина похитала головою, видно, сама не знала, що думати. А потім сказала:
Знаєш, Ніно, не знаю, як воно там склалося, але, мабуть, і справді це був він. Його слова, його стиль. Сергій тебе любив. Думаю, він хотів тебе підтримати звідти. І схоже, у нього вийшло. Ти давно не була така весела й жива.
Колись хтось збере твоє зранене серце докупи. І ти згадаєш ти просто щаслива.
