Хто мій батько я не знала. Мати про нього ніколи не розповідала. Ця тема була для мене табу. Тож з дитинства я росла без батьківського тепла і ласки. Хоч мама у мене все ж таки була, але її важко було назвати свідомою ненькою. У ті часи, коли вона не пи ячила, до мене проявляли якийсь інтерес та цікавилися моїм життям. Шкода, що таких моментів було дуже мало.
Я звикла до постійних компаній та їх гучних посиденьок. Щоб не бачити всі ті розваги, я частенько тікала з дому та ночувала у сіннику. Коли ставало холодніше, брала з собою ковдру. Потім могла тижнями ходити хвора, але мамі до того було байдуже. Вона постійно повторювала: «А де я тобі візьму гроші на ліки?» Хоча на пл яшку вона фінанси знаходила.
З 10 років я почала працювати. У селі завжди знайдеться робота. Тож я ходила по людях та пропонувала свою допомогу. Добре, що односельці хорошими людьми були. Для мене постійно щось знаходили, а були навіть такі, хто просто мене годував та давав якусь копійчину із жалю.
Коли я закінчила школу, то намагалася знайти більш менш нормальну роботу. Та на що я могла розраховувати, якщо освіти у мене не було та і репутація у моєї сім’ї не найкраща. Дякуючи, шкільному директору, яка змилувалася наді мною, мене взяли у школу прибиральницею. Хоч гроші платили й не великі, за те на життя вистачало.
Жили ми спокійно. Періодично мама зривалася та знову йшла у зап ій. Скільки не намагалася я позбавити її цієї залежності, не виходило. Після останніх гулянь до неї часто почав приходити один чоловік. Він був таким же бідняком, як і ми, але хоч до мене ставився добре й на маму гарно впливав. Я подумала можливо нарешті ненька візьме себе в руки. Мої сподівання обернулися проти мене.
Через декілька днів, коли я повернулася з роботи, мати з порогу заявила мені, що тут я більше не живу. Звичайно, я зрозуміла звідки ноги ростуть, але сперечатися не стала. Зібрала свої, які не які, речі та пішла проситися переночувати у сусідки тітки Гані.
Саме вона врятувала мене та допомогла влаштуватися у місті за що я їй вдячна по сьогоднішній день.
З того часу минуло багато років. Я сильно змінилася, вийшла заміж, народила дітей. Живу щасливо та про пережите у юні роки стараюся не згадувати. З мамою я не спілкуюся, відколи вона вигнала мене з дому. Одного разу я зустріла її на вокзалі, вона просила милостиню. Я знала на що насправді вона просить гроші. Матір мене упізнала, але я удала, що не знаю її. Вона ще довго дивилася мені вслід, а потім і зовсім розплакалася. Не знаю чому, але навіть тоді у мене не з’явилося жодної краплі співчуття до неї. Так, розумію, це жорстоко, але хіба вона заслуговує на щось більше?
