Шість років я була одружена з Михайлом. Ми виховували сина, Романа. Хлопчик щойно пішов до школи, все для нього в новинку. Я повернулася на роботу, бо до цього перебувала в декретній відпустці. Кожен звикав до перемін у житті.
Другої дитини ми з Михайлом не планували, але вже так сталося, що я завагітніла. Чоловік був не в захваті. Він сам один у батьків й не хотів приймати навіть думки про те, що у нас буде ще одна дитина. Михайло наполягав на тому, що я мушу позбутися від ембріона. Він навіть не міг вимовити слова «дитина».
Я довго міркувала, прикидала різні варіанти. Ми не бідуємо, живемо у власному домі. Батьки допомагають з продуктами, чоловік гарно заробляє. Тобто фінансово ми спроможні дозволити собі ще одну дитину. Роман також не проти від братика чи сестрички. Якось я мала з ним розмову на цю тему. Син навіть зрадів можливості стати для когось старшим братом.
Виходить, що тільки Михайло вперся рогом. Я жінка також з характером й не збиралася позбавляти життя дитину, яка вже зародилася в мені. Сказала йому обирати, бо якщо він знову відмовиться від своєї ще ненародженої дитини, то я заберу Романа й ми підемо.
Довелося чоловікові поступитися. Михайло став уважніший, допомагав мені з хатніми справами, більше часу проводив з Романом, щоб я мала змогу відпочити. Другою у нас народилася донечка, назвали Варварою. Я була така щаслива, Ромчик сяяв, а Михайло не виявив жодних емоцій. Він навіть не приїхав забрати нас із пологового, замовив таксі.
Перші кілька місяців було важко, адже мені самій доводилося справлятися з новонародженою. Михайло відмовлявся допомагати, відколи ми повернулися додому, він жодного разу не взяв Варю на руки. Та де там, він навіть не дивився на донечку. Добре, що у Ромчика більше розуму, ніж у його тата, син був мені міцною підтримкою.
З Михайлом я не могла знайти спільної мови. Дедалі частіше ми сварилися і все через Варю. Ну як можна не полюбити рідної крові та плоті. Тим більше, що вона була такою спокійною та милою дитиною. Чоловік не мав бажання повертатися додому, це було зрозуміло через його постійні затримки на роботі. Я також відмітила для себе, що в будинку набагато спокійніше, коли Михайла немає.
Шкоди Ромчика, він потребував більше уваги та любові, а я була зайнята Варею. Якби ж то тато міг включити свої мізки та побути з дитиною. Якось не витримала й запитала прямо, чи ще довго це все буде продовжуватися. Я мала на увазі його ігнорування Варі, а Михайло подумав, що я дізналася про його коханку й зізнався у зраді. Мало того, сказав, що я сама в усьому винна, бо коли була вагітною не задовольняла його природних потреб.
Думати більше не було про що. Забрала дітей та подала на розлучення. Про те, що народила донечку не шкодую. Сподіваюся, що у Михайла вистачить совісті, щоб принаймні не забутися про сина.







