Я дуже кохаю свого чоловіка. У нас чудові гармонійні стосунки. Ми живемо у власному помешканні, яке нам на весілля подарували батьки. Кожен з нас займається улюбленою справою. І це також щастя.
Є одне лишень «але», яке не дає мені спокою. І чого я, на жаль, не можу виправити. Загалом психологи рекомендують прощати собі помилки, якщо їх не можна виправити. А я от не можу. І зізнатися в цьому своєму чоловікові також не можу. Це моя таємниця, яка мене щоразу більше переслідує.
Було це місяць до весілля. Ми з колективом виїжджали на дводенний пікнік до річки. Так сталося, що мені випало спати в наметі разом з моїм колегою.
Біля ватри я трохи випила вина. Потім ми співали пісень і пішли кожен на своє місце. Я й не зчулася, як це сталося, що я віддалася йому. Зранку почувала себе ніяково перед колегою. А він, складалося враження, нічого не пам’ятав.
Але саме, за моїм підрахунком, у ці дні я завагітніла. Зі своїм майбутнім чоловіком я тоді не спала.
Сьогодні синові вже десять. І він все більше стає подібним на колегу, з яким я тоді згрішила. Батьки часом також питають мене, на кого подібен наш онук. Не перебрав рис ні матері, ні батька. Я мовчу, хоч знаю правду.
Крім цього, з чоловіком відкрито живемо вже десять років і я так більше не завагітніла. Хоч не проти була мати ще одну дитину. Лікарі сказали, що в мого чоловіка надто повільно рухаються сперматозоїди. У таких випадках шанс на завагітнення дуже малий. Рекомендують штучне запліднення. Чоловік проти – каже, якщо раз вдалося, то з Божою допомогою вдасться й вдруге.
Я мовчу. Лиш часом мене коле під серцем, коли дивлюся на свого сина і бачу разючу подібність з Миколою, з яким заночувала в наметі.
