Коли я народила свого старшого Данилка дванадцять років тому, то вже тоді знала, що матиму ще донечку. Ми навіть уявити з чоловіком не могли через що нам доведеться пройти. В друге я завагітніла коли Дані було два роки. Ми з Сергієм були щасливі, адже уявляли як наші дітки разом гратимуться, рости. Та на жаль на другому місяці вагітність обірвалася. Я не буду розповідати як ми це пережили, але це було надзвичайно важко. Після того я вже трішки почала боятися народжувати.
Але через два роки знову вдалося завагітніти. Ми сподівалися на краще, та у Бога свої плани. Починаючи з другого місяця почалися проблеми зі здоров’ям. Я за рекомендацією лікарів лягла в лікарню, на збереження. Та й це не допомогло. Та найбільше було важко почути, що ми вже не станемо батьками. Сергій практично не відходив від мене, був опорою та підтримкою.
В один з таких днів до палати зайшла санітарка. Вона почала зі мною розмову, про те, що одні не хочуть та Бог дає, а інші навпаки все роблять та не можуть мати. Я почала розпитувати про що вона говорить. Виявилося, що в сусідньому відділенні мати залишила новонароджену дівчинку. Мені хотілося побачити цю дитину.
Чоловік пішов до завідувачки відділення. Нам спочатку відмовляли, адже дитина була проблемною. Виражена косоокість, проблеми з ніжками й не відомо, що ще має бути. Та ми все одно були наполегливі, я неначе відчувала, що вона стане нашою донечкою. Коли ми її побачили, то вона лежала в ліжечку маленька й беззахисна, ми зайшли в палату і вона почала плакати, так жалісно, що досі згадуючи в мене стискається серце. Ми також тоді заплакали й разом прийняли рішення, що це наш шанс мати донечку.
Довго ми її лікували, ми пройшли безліч операцій, та лікарень. І нам це вдалося, всі страшні діагнози позаду. А сьогодні нашій Алісі виповнилося вісім років. Вона активна, весела, розумна дівчинка. Улюблена донечка, онучка та сестричка.
