З тремтливим серцем вона постукала у двері. У відповідь мовчанка.
Олеся Гончар з нервовою дрожжю в пальцях дістала з сумки ключ і відкрила колишній дім. Боже, як же давно її тут не було! Все залишилося так, як памятала: ті ж меблі, ті ж шпалери Але тепер ці стіни здавалися холодними й чужорідними.
Майже рік минув після останньої сварки з Дмитром. Вони й раніше сварилися тоді Олеся, схопивши донечку Софійку, зі сльозами тікала до матері. Зазвичай Дмитро вже за кілька днів, сумувавши, біг миритися. Життя поверталося в звичне русло, а до їхніх стосунків знову приходила гармонія. Але тоді все пішло інакше
Відкинувши спогади, вона рішуче підійшла до шафи, щоб знайти документи. Папери лежали там, де вона їх залишила, акуратно складені у папку. Вже два місяці, як молодий хлопець, який давно закоханий у неї, старанно залицявся. Між ними ще нічого не сталося, але тиждень тому він офіційно зробив їй пропозицію.
І цілий тиждень Олеся не могла заснути, щось давило її зсередини, вона не знаходила відповіді. Спочатку здавалося, що конфлікт із Дмитром мусить розвязатися сам собою. Він постукає у двері, як колись, зазирне їй у самі глибини душі й прошепоче: «Як же я без тебе сумував!»
Але дні минали, місяці пливли, а нічого не змінювалося. Вони бачилися рідко, Дмитро ставав усунутішим і холоднішим, між ними утворилася прірва. Він приходив лише за Софійкою мовчки брав дівчинку за руку й забирав до себе. Потім так само безслівно повертав. Софійка ж радісно дзвеніла сміхом, хизуючись батьковими подарунками новою сукнею або блискучими черевичками. А Олеся згадувала, як сяяли Дмитрові очі, коли він дарував подарунки їй. А тепер навіть не дивився, і їй ставало незручно навіть стояти поруч, тому вона поспіхом ховалася у кімнаті. Мати, яка ніколи не хвилювалася через Дмитра, часто повторювала: «Що Бог дав те й добре». І поступово Олеся почала вірити в це сама.
Глибоко зітхнувши, вона кинула прощальний погляд на кімнату й здригнулася, побачивши Дмитра. Він спав на дивані, мабуть, після ночної зміни. Перший порив втекти. Але щось змусило її залишитися. Кожна риса його обличчя була так болюче знайома: зморщене чоло, неголена щелепа, темні кола під очима Олеся обережно сіла поруч. Що вона знає про цього чоловіка, з яким прожила стільки років? Які думки ховаються за цим нахмуреним поглядом? У думках виринав образ молодого Дмитра: чисті, дитячі очі, яскрава, тепла посмішка Саме ця посмішка колись перевернула її світ. Невже той юнак і ця зморена людина одна й та сама душа? Адже минуло не так багато часу Посмішка знову зявилася перед очима, ніби докір їй самій.
Боже, куди ж усе поділося? Вона безпорадно озирнулася, неначе шукаючи винних у своєму зруйнованому щасті. Серце стиснулося, переповнене важкими спогадами. Їхній колись такий затишний світ поступово потонув у дрібних образах, сльозах і безмежному невдоволенні. Вічно втомлений Дмитро, який працював на трьох роботах, щоб забезпечити їх і не залежати ні від кого Олеся мала час усвідомити: їй бракувало терпіння, жіночої мудрості та гнучкості.
А ж колись вони були неймовірно щасливі. І це не вигадки. Вона різко підвелася, бажаючи довести це собі. Погляд зачепив Дмитрову руку, що лежала на їхньому весільному альбомі. На фото вони сяяли.
Її пальці здригнулися, і знімок із легким стуком впав на підлогу. Вона підняла очі й зупинилася На неї дивився Дмитро.
«Олесю Ти повернулася?» у його очах був такий щирий блиск, що їй стало стидно за думку про те, що ще півгодини тому вона могла піти назавжди
Якось так і життя проходить у поспіху, у сварках, у незрозумілих образах, а потім раптом усвідомлюєш: щастя було поруч. Просто треба вчасно зупинитися.
