Я неохоче їду з сином до мами. Серце стискається від думки про цю подорож, але я збираю речі й вирушаю з сином, Олесем, до моєї матері, Надії Коваль. Усе через те, що вчора, коли я гуляла з Олесем, мій чоловік, Тарас, вирішив бути “гостинним” і поселив у нашій кімнаті свою кузину Марію, її чоловіка Юрка та їхніх двох дітей, Софійку й Дениска. Навіть не запитавши мене! Просто заявив: “Ти з Олесем можете пожити у твоєї матері, там місце вистачить.” Я все ще в шоці від такої нахабності. Це наш дім, наша кімната, а тепер я маю збирати валізи, щоб звільнити місце для чужих людей? Ні, це вже занадто.
Все почалося, коли я повернулася з прогулянки з Олесем. Втомлений, він нявкав, і я мріяла покласти його спати, а потім насолодитися чаєм у тиші. Але коли увійшла в хату там був хаос. Марія з Юрком уже влаштувалися в нашій кімнаті. Їхні діти бігали скрізь, розкидаючи іграшки, а мої речі книжки, косметику, навіть ноутбук зсунули в кут, наче мене вже нема. Я завмерла: “Що це за безлад?” Тарас, спокійний, відповів: “Марія з родиною потребували житла. Я подумав, що ти можеш поїхати до матері. Там вам буде комфортно.”
Я ледь не задихнулася від люті. По-перше, це наш дім! Ми купували його разом, вибирали кожен мебаль з любовю. А тепер я маю зникати, бо його родичам захотілося пожити у Києві? По-друге, чому він навіть не порадився зі мною? Можливо, я б погодилася, якби ми це обговорили. Але це був наказ. Марія ж навіть не вибачилася. Лише посміхнулася: “Ну годі, Оленко, не переймайся, ми лише на два тижні!” Два тижні? Я не хочу, щоб вони торкалися моїх речей навіть один день!
Юрко мовчить, як риба. Розвалившись на нашому дивані, він пє каву з моєї улюбленої чашки, киваючи на слова Марії. Їхні діти це катастрофа. Софійка, шість років, пролила сік на наш килим, а Дениско, чотири роки, перетворив мою шафу на тайник. Я намагалася нагадати, що це не готель, але Марія лише знизала плечима: “Та ну, це ж діти, що ти хочеш?” Звісно. І прибирати за ними маю я.
Я намагалася поговорити з Тарасом наодинці. Розповіла, як мене вразила його зневага, пояснила, що Олесю потрібен стабільний режим. Тягнути його до мами, де він спатиме на розкладалці не вихід. Тарас зітхнув: “Оленко, не ускладнюй. Вони ж родичі, треба допомогти.” Родичі? А ми хто? Я ледь не розплакалася. Але стиснула зуби й зібрала речі. Якщо він думає, що я покорюся помиляється.
Моя мати, Надія, вибухнула, коли дізналася: “Тарас у себе в хаті король? Приїжджай, доню, у мене місце вистачить. А твій чоловік ще відповість за це!” Вона готова приїхати й вигнати цих нахабників. Але я не хочу скандалу. Мені потрібен лише спокій, щоб обдумати все.
Збираючи іграшки Олеся, він дивиться на мене великими очима: “Мамо, ми довго будемо в бабусі?” Я притискаю його до себе: “Не довго, серденько. Лише поки тато зрозуміє.” Але глибоко в душі я знаю: я повернуся лише тоді, коли наш дім знову стане нашим. А Тарасу доведеться вибирати: його “гостинність”… чи його родина.
