Колись я опинився на вулиці через недобросовісних людей.
Тоді ще молодим студентом я приїхав навчатися в університеті. Батьки дали мені грошей, щоб заплатити за оренду квартири. Я сам родом з села та, перед тим, як їхати, через інтернет знайшов собі житло. Ціна за його оренду була більш як доступна та я відразу вхопився за цю можливість. Власник квартири сказав, що мені потрібно переказати кошти за оренду на карту. Це гарантуватиме те, що він нікого туди не заселить. Я наївний та довірливий хлопець одразу побіг це робити. Мені не хотілося втрачати таку можливість. Тоді Арсен, так звали власника тієї квартири, написав мені адресу, за якою я мав би проживати.
Коли я приїхав за вказаною адресою, двері мені відчинила жінка з малою дитиною та сказала, що вона власницею цієї квартири та ніякого Арсена не знає. Я був просто розгублений та зателефонував до того хлопця, його телефон був вимкнений. Я зателефонував ще декілька разів та мені не вдалося додзвонитися.
І ось я опинився на вулиці. У мене в кишені були гроші лише на їжу. Але питання про те де я буду жити залишалося відкритим. З важкими думками я дістався найближчого закладу харчування та замовив собі чай. Попри те, що я був голодний, я не наважився замовити собі ще щось, бо не знав що далі мені готує доля. А в моменти невизначеності краще бути з грошима, ніж без.
Я сидів за столиком, спостерігав за відвідувачами та не міг придумати вихід з цієї ситуації. Напевно, я був занадто стривожений, думки в моїй голові плуталися між собою та я не знаходив жодного виходу. Мені потрібно було десь ночувати. Повернутися в село та сказати батькам, що мене обманули, я не наважився. Наслідки могли бути дуже серйозними, я знаю свою маму та те, як вона за мене хвилюється.
З важкими думками я просидів до самого закриття закладу. До мене підійшла адміністратор цього закладу жінка середніх років та повідомила, що вони вже зачиняються та я повинен покинути приміщення.
– Але мені немає куди йти, – раптом сказав я та сам здивувався зі своєї сміливості. Ситуація була критична.
Жінка дуже здивувалася, присіла біля мене та запитала що сталося. Я розповів їй про все на одному подиху. Лариса, так звали адміністратора закладу, уважно мене вислухала та сказала, що я можу сьогодні переночувати в коморі, а завтра ми щось придумаємо. Я був дуже вдячний Ларисі, мене приємно здивувало те, що ситуація сама собою вирішилась.
Наступного дня Лариса сказала, що в її чоловіка на складі звільнилося місце сторожа, там можна також жити. Я вхопився за цю можливість та став сумлінно працювати на своїй новій роботі.
І ось пройшло вже десять років. Якось я їхав в автобусі. На одній автостанції в автобус зайшла жінка з іконою та стала просити грошей на лікування її чоловіка. В тій жінці я впізнав Ларису, підійшов до неї та запитав:
– Пам’ятаєте мене?
Жінка підняла на мене свої заплакані очі та сказала, що щось пригадує. Я нагадав їй обставини нашого знайомства та сказав, що допоможу її чоловіку. На той момент я мав таку фінансову змогу. Всі ці десять років я пам’ятав яке добро мені зробила Лариса та її чоловік, а тепер у мене з’явилася можливість відплатити тим самим.
