У селі в нас жили батьки моєї мами. Улітку ми залюбки їздили до них у гості. Нам було там просто кайфово. Неподалік річка, в якій можна було накупатися досхочу. А ще ліс, де можна було поласувати суницями, малиною. Восени тут збирали гриби.
Бабуся була неабиякою господинею. Завжди напікала до нашого приїзду смачнющих пиріжків, сирників з родзинками, ліпила на всякі смаки вареники або пекла пироги до борщу. Згадую, і слинка тече.
На городі нас завжди чекали соковиті полуниці, а трохи пізніше – солодка малина і хрусткі огірочки. Всього було вдосталь. Бабуся вміла нас обдаровувати не лише смачними наїдками, а й власним теплом. Досі пам’ятаю дотик її рук до моєї голівки. Її поцілунки, що щедро сипалися на мою маківку.
Все було наче вчора. Хоча вже минуло чотири роки, як бабуся від нас відійшла. Залишився дід Василь. Він був веселим і вигадливим. Для нас малих змонтував у свій час цікаву карусельку, на яку приходили погратися діти зі всього села.
Ми любили слухати його веселі розповіді про риболовлю, зустріч з ведмедем у лісі, про те, яким він був бешкетником у свої юні роки. Коли ми стали дорослішими, дід водив нас до лісу і вчив, які гриби є їстівними, а які отруйні. Ладував нам завжди велику сумку з всякою поживою – у місті нам знадобиться.
З відходом бабуні до дідуся Василя почала вчащати сусідка. То борщу йому зварить і принесе ще гарячого, то вареників наліпить і вже з мискою біжить до нього в гості. Так поступово Олена перебралася жити в нашу хату.
Спочатку вона нас приймала з теплом. Не проти була напоїти трав’яним чаєм, нагодувати. Але це було лиш на початку знайомства. А потім відбулася «приватизація» дідуся, і наші виїзди в село вже не були такими радісними. Ми наче й не сварилися, але й приязного ставлення в Олени до нас не було. Відчували себе тут зайвими. Її сам вираз при нашій появі наче промовляв: «Чого приїхали?».
До того ми всі свята проводили тільки тут, у селі. А тепер приїзд у гості до дідуся став для нас ледь не випробуванням. Сусідка Олена не дуже привітно сприймала нашу появу. Хоч, звісно, ми ніколи не їхали в село з пустими руками. Але в неї прокидалися чи то ревнощі, чи власний егоїзм, що затьмарювало такі зустрічі.
Правда, треба віддати належне – за дідусем вона доглядала добре і в хаті тримала порядок. Але дідусь тепер вже був не наш. Він був під владою сусідки Олени. І ми нічого з тим не могли зробити.
Прикрим стало інше – з дідусем тепер не можна було поговорити навіть по телефону. Під час телефонного зв’язку Олена все його підганяла в розмові або їй він конче був потрібен.
Якось попросила дідуся нарвати для мене липового цвіту, бо я не можу приїхати на вихідні – працюю. А саме був час цвітіння липи. Олена втрутилася й сюди. Мовляв, хай сама приїде і нарве. Нічим тобі займатися.
Я була ошелешена її такою поведінкою. А дідусь мовчки підпорядковувався її наказам. Не знаю, чому. Любив її, чи, може, не хотів з нею конфліктувати.
Найбільше мене обурило те, що вона викинула з хати всі бабусині квіти, бо не любила вазонів. Вважала, що все зелене має рости на грядці, а не в хаті. Також кудись запропастила вишиті бабусею Настею рушники. Спитала, де вони ділися. Вона злостиво відповіла, що нині вони вже не в моді. «Так віддайте мені», – попросила. «Я забула, куди їх запроторила», – почула у відповідь.
Мені, звісно, від того було дуже прикро. Адже про прикраси бабусі Насті зуміла подбати – віддала своїй дочці. Наче вона на них мала право.
Наближалося дідусеве 65-річчя. Ми усією родиною зібралися до нього в гості. Спекли великого торта. Купили новий телефон, бо теперішній вже зовсім виходив з ладу і ще багато чого цікавого для нього.
За день до уродин Олена всіх попередила, що дуже погано себе почуває і не збирається приймати гостей. Подарунки якось йому іншим разом віддасте. Дідусь сказав, щоб ми не псували їхніх стосунків і попросив також не приїжджати.
Але ми все таки вирішили його провідати, не затримуючись в гостях. І були дуже здивовані – Олена була здорова і накрила навіть стіл. Правда, не для нас, а для себе і своєї дочки з чоловіком.
Так. Тепер це була вже не наша сім’я. Але ми й далі любимо свого дідуся. Відчуваємо, що він також нас любить. І як нам тепер налагодити ці стосунки? Адже як у нього, так і в нас більше немає рідніших людей. І чому часом люди діють так необачно? Чому породжують ворожнечу на рівному місці?