Вечірнє світло м’яко просочувалося крізь фіранку. Олеся поставила на стіл дві тарілки з вечерею й глянула на годинник. Восьма година. Андрій обіцяв бути о сьомій, але його обіцянки останніми місяцями були дешеві, як підрізані гривні. Олеся набрала чоловіка — абонент недоступний. Вона зітхнула й прибрала одну тарілку до холодильника. Знову вечеряти наодинці.
Ззовні їхня родина виглядала бездоганно. Більше десяти років разом, гарний будинок у Києві, стабільні доходи. Друзі вважали їх ідеальною парою на тлі власних проблем. Найдивніше, що сама Олеся теж у це вірила. До певного часу.
Все почалося ніби з дурниці. У лютому Андрій уперше за десять років забув про їхній річницю. Ввечері Олеся запитала чоловіка прямо.
— Ти пам’ятаєш, яке сьогодні число?
— Середа, — відповів Андрій, не відриваючись від телефону.
Олеся тоді нічого не сказала, просто пішла, намагаючись загасити тривогу.
Потім помітила: Андрій став частіше затримуватися допізна. На запитання відповідав коротко, погляд відводив: «На роботі завал». Олеся хотіла зрозуміти, вірила втомленому обличчю чоловіка й відступала. Поступово вечори наодинці й друга порція вечері в холодильнику стали нормою.
У середині березня Олеся побачила зміни у зовнішності Андрія: нова стрижка, дорогі сорочки, незнайомий парфум.
— Вирішив оновити образ? — спитала вона.
— На роботі нові правила — бізнес-стиль, — відповів Андрій, але в його очах Олеся побачила сполоханий погляд хлопця, що збрехав.
А потім настав той самий вечір. Телефон чоловіка подав сигнал, поки той був у душі. Олеся пройшла повз, але ім’я відправника спалахнуло перед очима.
«В».
І коротке повідомлення: «Сьогодні як завжди?»
Більше Олеся не читала. Інтуїція не підвела. Того вечора вона подзвонила подрузі Марійці, яка порадила: «Або питай прямо, або вирішуй для себе, що робити, якщо він зраджує».
Квітень приніс остаточну ясність. Андрій став мовчазним, ввічливим і цілком чужим квартирантом. У ту середину, коли все вирішилося, Олеся прийшла з роботи раніше. Андрій увійшов о сьомій і, побачивши її, завмер.
— Нам треба поговорити, — промовив він серйозно.
Олеся кивнула.
— Я йду, — сказав Андрій просто. — У мене інша жінка. Я її кохаю.
Так просто. Все вмістилося у три фрази.
— Її звуть Віолетта? — спитала Олеся.
Андрій здригнувся.
— Давно?
— Місяці три, — Андрій дивився унич. — Я зрозумів — це справжнє.
— Гаразд, — вона підвелася. — Тільки знай — повернення не буде. Ніколи. Сьогодні переночуєш тут, а завтра — щоб і духу твого не було.
Сльози прийшли потім, вночі. Вранці Андрій зібрав речі й пішов, залишивши на столі зв’язку ключів. Квартира здавалася дивно порожньою, але Олеся відчула полегшення. Повітря стало чистішим.
Минуло два тижні. Олеся поринула в роботу. Все змінилося, коли вона зіткнулася з Дмитром, колегою Андрія.
— Привіт, Дмитро. Як Андрій?
— Ти ж не знаєш? Андрія звільнили три тижні тому. Проект провалив.
— Дивно, — помітила Олеся.
— Може, кохання свідомість затуманила. Віолетта вміє відволікати, — сказав Дмитро.
— Ви давно знайомі з Віолеттою? — спитала Олеся.
— З університетських часів, — відповів Дмитро й змовк, зрозумівши, що сказав зайве. Він швидко попрощався й пішов.
Відповідь прийшла через два дні від Лізи, бухгалтерки з компанії Андрія.
— Там підстава була, Олесю. Дмитро давно метив на місце Андрія. Віолетта — його стара знайома. Вона спеціально його обійшла, щоб відволікти, а потім передала важливі документи конкурентам. Проект зірвався, Андрія зробили крайнім. Дмитро тепер керівник відділу, на його місці.
Тієї ж ночі у двері квартири Олесі подзвонили. На порозі стояв Андрій — блідий, змарнілий.
— Привіт. Можу переночувати? Більше нікуди.
Олеся мовчазно впустила його.
— Диван вільний.
Вранці Андрій розповів: «Віолетта кинула, щойно мене звільнили. Грошей більше немає».
— Віолетта й Дмитро. Давно знайомі, так? — спитала Олеся.
Погляд Андрія став пустим. — Ти знаєш. Мене підставили. Я сам винен. Все сам зруйнував.
— Можеш поки залишитися. На дивані. Але не думай, що я забула чи пробачила.
Так і повелося. Андрій жив у вітальні, Олеся — у спальні. Він не нав’язувався, мовчазно прибирав, готував, допомагав з дрібними поломками. Він різко змінився.
Два місяці проминули непомітно. Андрій знайшов нову, менш престижну роботу. Олеся записалася на курси фотографії, ходила на йогу. Одного вечора Андрій повернувся з роботи з коробкою. Всередині було її улюблене тістечко.
— Дякую, — сказала Олеся. — Не думай, що ми поверВона взяла тістечко, відкусила шматочок, і раптом усміхнулася — не йому, а собі, тому що зрозуміла: нарешті вона вільно дихає, навіть якщо біль ще десь глибоко все ще тліє.
