Варя ледь піднялася з ліжка. Ще з ночі жінка відчувала як тягне живіт. Вона не зізнавалася в цьому Михайлові, бо знала, що той почне лаяти її за дурні здогадки. Спина боліла так, наче довелося всю ніч спати на голій дошці замість перини.
-Ти що досі не піднялася? – почав лаяти її чоловік, забігши до кімнати. – Ти ж знаєш, що у мами сьогодні замовлення. Роботи непочатий край, а ти вирішила вилежуватися! Знову доведеться слухати…
Жінка на ці пустопорожні балачки уже не зважала. За останній рік життя поруч свекрухи, Варвара зрозуміла одну важливу істину, як би сильно невістка не старалася догодити, все одно залишиться «чужою кісткою» для всіх у цьому домі.
Валентина Іванівна розтопила піч та сіла крутити голубці. Коли до літньої кухні зайшла Варвара, жінка не соромилася висловлювати своє невдоволення:
-Невже вже сонце сpaку припекло? Інакше тебе не діждешся. Як можна бути такою лінивою та ще й безсовісною? Я вам дах над головою дала, за дочку тебе рідну прийняла, єдине, чого прошу, це трішки поваги та допомоги, але й того не діждуся! Казала я Михайлову брати Нінку Степаненко, вона дівка хоч і в роках, але хазяйновита, а він приволік мені це нещастя.
Ще довго молода невістка слухала докори, а потім отримала рознарядку – пекти торти до столу. Валентина Іванівна була відомою у селі своїми кулінарними вміннями. Хоч офіційно вона не працювала, але частенько брала підробіток. Люди замовляли в неї страви до столу, чи то на день народження, весілля, хрестини або ж значно сумніші заходи.
Зазвичай жінка наймала собі помічницю, але тепер, коли мала невістку, то довіряла частину роботи Варі. Та відколи та завагітніла, то й помічі від неї жодної, тільки й знає, що їсти та спати. Валентина Іванівна пригадувала, коли сама була вагітною, то ніхто їй спуску не давав, тоді навіть навмисне більше роботи грузили, щоб краще пологи минулися. Не ті зараз часи, он її, відро води витягне й два дні лежить непорушно, бо живіт розболівся.
-Варко, бери бідон та йди до баби Нори по сметану, тільки ж не барися, бо ще багато роботи – скрикнула свекруха, перериваючи свої спогади про молодість.
Варвара тільки й рада, що піти з дому аби не слухати докорів від свекрухи та не помічати на собі невдоволений погляд чоловіка. Жила стара за чотири хати від них, але йшла Варя до неї добрих пів години, ледве пересуваючи ноги.
-Дочко, а ти чого це так скрутилася, може турбує що? – хвилювалася старенька, чи не єдина людина, яка ставилася до молодої дівчини з любов’ю та турботою.
-Болить, бабусю, ще і як болить. Ледве до вас прийшла, живіт тягне, крижі ломить. За дитину хвилююся, бо сьогодні не відчувала поштовхів.
-Так тобі до лікарні потрібно! Ти Михайлу та Вальці казала? – схопилася старенька.
-Та куди там, ви що не знаєте, яка вона робиться, коли готує та ще й не встигає…Михайло ще гірший, від маминої спіднички ні на крок. Думаю, переболить та й добре буде.
Баба Нора Варвари не послухала й таки викликала швидку допомогу. Після нетривалого огляду фельдшер повідомила, що у Варі почалися перейми. Бідолашна дівчина не знала, чого боїться дужче: народжувати немовля чи повідомити про початок переймів свекруху, яка сама знесеться, бо нікому буде допомагати.
В пологове відділення з Варею поїхала баба Нора за що дівчина була їй невимовно вдячна. Через десять годин по тому на світ з’явився здоровий та міцний хлопчик. Варвара не могла натішитися малесенькими рученятами, які постійно дбайливо цілувала та гладила. Жінці було байдуже, що вдома на неї чекає та сама ж сварлива свекруха та безхарактерний чоловік. Головне, що тепер вона має власне щастя, яке ніхто не в змозі відібрати.
