За порадою матері чоловік повів свою знесилену хворобою дружину в глушину А через рік повернувся за її майном.
Коли Валентина виходила заміж за Артема, їй було лише двадцять два. Молода, сяюча, з великими очима та мрією про дім, де пахне свіжим пирогом, лунає дитячий сміх і всюди панує тепло. Вона думала, що це її доля. Чоловік був старшим, стриманим, мало розмовним але в його мовчанні Валентина відчувала опору. Так їй тоді здавалося.
Свекруха вже з першого дня дивилася на неї з недовірою. Її погляд говорив: «Ти не гідна мого сина». Валя з усіх сил старалася прибирала, готувала, підлаштовувалася. Але цього було замало. То борщ занадто рідкий, то білизну розвішувала погано, то занадто часто дивилася на чоловіка закоханим поглядом. Все це дратувало свекруху.
Артем мовчав. Він виріс у родині, де слово матері було законом. Не наважувався їй перечити, а Валя терпіла. Навіть коли відчувала слабкість, коли зникав апетит, коли звичайне встання з ліжка ставало важким все списувала на втому. Ніколи б не подумала, що в ній росте щось невиліковне.
Діагноз прийшов несподівано. Пізня стадія. Неоперабельна. Лікарі лише похитували головами. Тієї ночі Валя сховала обличчя в подушку, щоб чоловік не почув її плач. Вранці знову посміхалася, прасувала сорочки, варила юшку, слухала свекрушині докори. Артем же щораз більше віддалявся. Вже не шукав її погляду, його голос став холодним.
Одного дня свекруха увійшла до неї й тихо сказала:
Ти ще молода, у тебе все попереду. А вона лише тягар. Навіщо тобі це? Відвези її в село, до тітки Ганни. Там тиша, ніхто не засуджуватиме. Відпочинеш. А потім зможеш почати нове життя.
Чоловік не відповів. Але вже наступного дня без слів зібрав Валентині речі, допоміг сісти в машину й повіз у глушину туди, де дороги обриваються, а час тече повільніше.
Усю дорогу Валя мовчала. Ні питань, ні сліз. Вона знала правду: її вбив не недуг, а зрада. Їхня родина, кохання, надії все розсипалося в той момент, коли чоловік завів двигун.
Тут буде спокійніше, сказав він, витягуючи валізу. Так легше.
Ти повернешся? прошепотіла Валя.
Він не відповів. Лише коротко кивнув і відїхав.
Місцеві жінки іноді приносили їжу, тітка Ганна заглядала перевірити, чи ще жива. Валя лежала тижнями. Потім місяцями. Дивилася в стелю, слухала дощ по даху, спостерігала, як вітер гне дерева за вікном.
Але смерть не поспішала.
Минуло три місяці. Потім шість. Одного дня в село приїхав молодий фельдшер. Теплий погляд, добрі руки. Він почав навідуватися, ставив капельниці, давав ліки. Валя не просила допомоги просто вже не хотіла помирати.
І сталося диво. Спочатку дрібне вона піднялася з ліжка. Потім вийшла на ґанок. Згодом дійшла до крамниці. Люди дивувалися:
Одужуєш, Валюсю?
Не знаю, відповідала вона. Просто хочу жити.
Минув рік. Одного дня в село приїхав автомобіль. З нього вийшов Артем. Сірий, напружений, з паперами в руках. Спочатку поговорив із сусідами, потім підійшов до хати.
На ґанку, закутана в ковдру, з чашкою чаю в руках, сиділа Валентина. З румянцем на щоках, живою, з чистим поглядом. Артем завмер.
Ти ти жива?
Валентина спокійно подивилася на нього.
Чекав іншого?
Я думав, ти
Померла? дог
