**Щоденник Валентини Меженцевої**
Коли я виходила заміж за Артема, мені було лише двадцять два. Молода, з блискучими очима та мрією про дім, де пахне свіжим пирогом, лунає дитячий сміх, і всюди теплота. Я думала, це моя доля. Він був старшим, стриманим, мовчазним, але в його мовчанні я відчувала опору. Так мені тоді здавалося.
Све́круха з першого дня дивилася на мене з недовірою. Її погляд говорив: «Ти не гідна мого сина». Я старалася прибирала, готувала, лаштувалася. Але цього було замало. То борщ занадто рідкий, то білизну погано розвісила, то занадто часто дивлюся на чоловіка з любовю. Все це дратувало її.
Артем мовчав. Він виріс у сімї, де мати свята і недоторканна. Не насмілювався їй перечити, а я терпіла. Навіть коли слабшала, коли втрачала апетит, коли підвестись з ліжка ставало важко звинувачувала втому. Ніколи не думала, що всередині мене живе щось невиліковне.
Діагноз прийшов несподівано. Пізня стадія. Без операції. Лікарі лише похитували головами. Тієї ночі я плакала в подушку, ховаючи біль від чоловіка. А вранці знову посміхалася прасувала сорочки, варила юшку, слухала свекрушині доклади. Артем же віддалявся. Вже не шукав мого погляду, його голос став холодним.
Одного дня свекруха увійшла до мене й тихо сказала:
Ти ще молода, життя попереду. А вона лише тягар. Навіщо тобі це? Відвези її в село, до тітки Дуні. Там тиша, ніхто не засуджуватиме. Спинишся. Потім почнеш нове життя.
Він не відповів. Але вже наступного дня мовчки зібрав мої речі, посадив у машину, і ми поїхали глибше в країну туди, де закінчуються дороги, а час плине повільніше.
Усю дорогу я мовчала. Жодних запитань, жодної сльози. Я знала правду: мене вбила не хвороба, а зрада. Наша сімя, любов, надії все розсипалось у ту мить, коли він завів двигун.
Тут буде спокій, сказав він, виймаючи валізу. Так легше.
Ти повернешся? прошепотіла я.
Він не відповів. Лише коротко кивнув і поїхав.
Місцеві жінки іноді приносили їжу, тітка Дуня заглядала перевірити, чи ще жива. Я лежала тижнями. Потім місяцями. Дивилася в стелю, слухала дощ по даху, спостерігала, як гнуться дерева за вікном.
Але смерть не поспішала.
Минуло три місяці. Потім шість. Одного дня в село приїхав молодий фельдшер. Ілля. Теплий погляд, добрі руки. Він почав приходити ставив крапельниці, давав ліки. Я не просила допомоги просто перестала хотіти померти.
І сталося диво. Спочатку дрібне підвелась з ліжка. Потім вийшла на ґанок. Пізніше дійшла до крамниці. Люди дивувалися:
Одужуваєш, Валюсю?
Не знаю, відповідала я. Просто хочу жити.
Минув рік. Одного дня в село приїхала машина. З неї вийшов Артем. Сірий, напружений, з паперами в руках. Спочатку поговорив із сусідами, потім підійшов до хати.
На ґанку, закутана в ковдру, із чашкою чаю в руках, сиділа я. Рожевовола, жив
