Усі засоби годяться
Рідня зібралася геть уся як на Свят-вечір, але свято було дивне: всі сиділи ніби за одним столом, а столу й не було, бо поверх білого обрусу повзли весняні сливові кісточки й копійки, мов живі мушки. Привід збору, як завжди, був матеріальний, хоча вдавали, що це просто сімейна вечеря перед Петрівкою.
Любов, донька баби Тетяни і мама Христини з Остапом, перебирала пальцями бабусині хусточки, у які вона колись ховала гроші. Баба вже не розпоряджалася своїми копійками вона нічого не пам’ятала, нікого не впізнавала, але Люба, з шаною до звички, усе складала її пенсію в ці самі вузлики.
Ой, тягнула Люба, хитаючи на руках бабусині хусточки, знову пропали. Десять тисяч гривень, хоч розірвися. Не могла ж я помилитися! Сама рахувала! Куди поділись? Мамо, ти пригадуєш, скільки тут було?
Баба Тетяна не відповідала дочці, а хиталася, мов маятник, і поглядала на портрет покійного дідуся.
Ой, Грицю яка краса зітхнула вона й протягнула руку до онуки Жанни, Ти, онучко, не гортай моїх цукерок, вони для гостей А де Остап? На уроках?
Люба склала тисячні купюри й важко зітхнула. Звичайно, мати нічого не знала, бо її память уже була, як решето, але у Люби склалося враження, ніби хтось таки краде. Думка дика дома ж тільки свої, але все-таки хтось краде. І у кого? У старої бабусі
Ось і приїхав Остап, якого бабуся згадувала щойно.
Це що тут за збіговисько таке? Як на проводи! сказав він, кинувши на стола ключі від жовтого Жигуля.
Люба, його мама, тремтіла.
Остапчику, біда Гроші! У бабусі знову пропали Я її пенсію щомісяця сюди кладу, в ці шафки Хтось краде, точно!
Остап повів бровою й посміхнувся гірко.
Гроші кажеш? Зникають? він примружився, А я знаю, куди вони дівалися!
Дістав з передпокою велику смугасту торбу Христини. Та не встигла й зойкнути, як Остап розстебнув замок і висипав усе просто на столі.
Посипалися помада, ключі, люстерко і гроші.
Безліч купюр – як насіння дині: пожмакані, але знайомі. Пять тисяч гривень дрібними.
Бачите! вигукнув Остап, піднявши одну купюру, Я, коли заходив, торбу її перекинув, став підбирати, а вони бац! гроші. І такі знайомі гривні!
Тітка Ганя, що гризла салат, мало не поперхнулася, ковтаючи грудку.
На кожній купюрі, як придивитися, була ледь помітна лінія синя рисочка.
А памятаєте, продовжував Остап, Як місяць тому, коли мама перераховувала гроші, Василь ручкою начиркав на купюрах? Ось вони, ці самі банкноти, з бабусиної пенсії.
Очі всіх зосередилися на Христині.
Христина, що досі сиділа непорушно, здригнулася.
Остапе, що ти робиш?
Я? здивувався він, Я нічого не робив! Сумка впала – зазирнув, а там гроші! Дуже знайомі!
Зрозумівши, що тепер виправдовуватись треба одразу, Христина піднялася різко.
Це не я! Христина шарпнулася, зіштовхнувши ложки.
Навіть баба розвернулася на звук.
Хто гупає? спитала баба Тетяна, А де мої капці?
Очі у всіх збільшилися вдвічі.
Христинко, донечко, Люба підвелась, Як ти могла? Чому ти так? Ти ж працюєш, я тобі допомагаю Хіба можна так у бабці гроші красти?
Мамо, це не я! Я не брала!
А хто? вїдливо спитав Остап, Ти тут постійно тертись біля бабусі, ніби доглядаєш. Інших біля схованки немає. В мами є доступ, але мама б так не зробила. Лишається тільки ти.
Христина відступала, наче її зараз бити будуть.
Клянусь, я навіть не торкалася до цих грошей!
Вона дивилась у вічі своїй мамі, спрагла хоч натяку на довіру, але Люба дивилася, наче перед нею не рідна донька, а чужа потвора.
Ти брешеш, шепоче Люба, як ти могла
Я люблю бабусю! Христину розпирала образа, Я ж приходила, щоб допомогти! Чесно, грошей не брала!
Але логіка сну була проти неї: гроші випали з її сумки. Інших підозрюваних не існує.
Все, я думаю, розмову закінчено, підсумував Остап, Жаль, Христю. Дуже жаль. Попросила б надали б. А красти у беззахисної бабусі гидко. Такого від тебе не чекали.
Того вечора Христину вигнали, і життя її змінилося назавжди. Ніхто не зрозумів. Ніхто слухати не захотів. Люба, трохи остигши, просила родичів бути лагідніше, але
Не впускай її, Любко, шипіла телефоном Ганя, Уявляєш, який сором? Мама зараз нічого не памятає, але якби дізналась, ким стала її внучка
Люба слухалася. Вона майже з дочкою не розмовляла. Коли Христина телефонувала, та відповідала коротко: зайнята, потім, не зараз.
Христина намагалася боротися. Телефонувала родичам з чужих номерів, але, щойно впізнавали її голос кидали слухавку. Пробувала розслідувати все сама, але все безрезультатно: не пускали ані в квартиру бабусі, ані до правди.
Вдалося вмовити на зустріч лише маму.
Мамо, прошу, Христина мало не благала, Я розумію, що виглядає погано, але клянусь тобі це не я! Чому ти не віриш?
Мамі було важко, тяжче, ніж іншим. Та то ж її донька.
Хрисю, і мені боляче. Але гроші були у тебе. І давай більше не будемо Якби бачила лише я, ще могла б забути. А так рідня не забуде. І мені важко. Бабуся стільки для тебе зробила.
Але я не брала! Може, вони випали з іншої торби? Може, ще хтось
Припини, лайнула мати, Ти мені дочка, але факти є факти. Ти крадійка.
Люба з цим обвинуваченням хутко зникла, залишивши Христину саму, посеред сивого присмерку.
Їй навіть не дозволили попрощатися з бабусею
Проте вона чекала, поки все стихне, допоки всі роз’їдуться, і навідалася в бабусину квартиру, сподіваючись хоч поговорити з мамою. Та на порозі зустрів її Остап.
Він був високий, і треба було дивитися вгору йому в вічі та тільки сном усе сприймалося, ніби він лелека, а вона то мурашка. Може, навіть і краще, що саме він.
Остапе, тихо заговорила Христина, Давай слово перекинемо. Востаннє.
Ой, Хрисю. Ще не полишила надію врятувати свою репутацію? Вже нема що рятувати, зітхнув брат, Краще визнай. Може, простять.
Але Христина не звикла вибачатись за те, чого не робила.
Ні. Мені треба знати правду. Може, ти переплутав тоді? Може, гроші були з іншої сумки? З кишені? Згадай
Втім, погляд Остапа став крижаний.
Переплутав? Христина, ти наївна до безтями? він нахилився ближче, Звісно, знаю, що ти не крала. То ж я сам їх підклав у твою торбу.
У неї в очах потемніло.
Що?..
А так.
Для чого? Христина не вірила.
Позбувся конкурента.
У боротьбі за спадщину, сестричко, всі засоби годяться. Бабусі, сама бачила, лишалося десь із півроку. А ця квартира вже була переписана на маму, аби не морочитись з бюрократією. А мама, знаєш, сентиментальна. Віддавала б квартиру тобі.
Христина погано второпала.
Чому?
Бо ти, мила Христинко, посміхається криво, щоразу їздила до бабусі. Годувала, прибирала, книжечки читала їй, хоч вона їх не розуміла. Онучка-мрія. Мама бачила розчулювалась. Вважала заслужила. А я що? Не онук? Не заслужив? Довелося позмагатись.
Я ж не заради квартири! видихнула Христина, яку це одкровення ще більше поранило, Я для бабусі все це робила! Я її любила!
Він пирхнув.
Не бреши собі, Христю. Ми всі люди. Хотіла здатися такою золотою, щоб усе дісталося тобі. А я тебе переграв. Один – нуль.
Христина мовчала. Він докінчив за неї.
А тепер ти злодійка. Мама на моєму боці: я добрий син. Ти пропаща донька. І квартира моя, бо назад тобі шляху нема.
Яке ж ти **** сказала Христина.
Є таке. Прощавай, сестричко. Спадщина моя.
Він відчинив двері.
Христина не ворухнулася. Квартира їй була б дуже в пригоді: орендувати дорого, купити недосяжно. Та справді, вона любила бабусю. Памятала, як баба Тетяна, навіть у забутті, гладить її по щоці й каже: Дякую, що прийшла, моя ти пташко. Ти точнісінько як мій Гриць.
Щоби виправдатися, тепер треба було довести, що Остап збрехав. Але як?
Ніяк.
Вийшла надвір. Зачинила за собою двері. Знала, що через рік ніхто не памятатиме, якою вона була людиною. Всі памятатимуть лише: Христина обікрала вмираючу бабусю.
Остап переміг. І святкував це в сні.
