За тиждень до 8 березня я ледь вислизнула з зали суду у самому центрі Києва. Сліз стало так багато, що світ розмивався, як весняний сніг під сонцем. Єдине речення крутилося і дзвеніло у моїй голові, як перегоріла лампочка: «Ви більше не чоловік і дружина».
Чому він зробив це саме мені? За які такі гріхи доля наслала на мене цю кару?
Я вийшла заміж у Вишгороді, тільки-но виповнилося мені вісімнадцять. Любов наша була яскрава, шепочуча, мов ранковий туман над Дніпром; не спала ночами, ніби ширяла над городами, наче сама весна в мереживній хустині. Пять років пролетіли, як мить, і весь той час я носила у серці тільки його. Я догоджала йому, як могла: щоранку приносила каву та сирнички до ліжка, варила борщ тільки такий, як він любив, і пильно слідкувала, аби вдома завжди було чисто, як у великодній день.
Але його мама з татом мене ніколи не прийняли, вони все питали: «Хіба не знайдеться краща жінка для нашого Івана?» Відчувалося, як їхні слова повільно точать його душу. Згодом він почав віддалятися, дивитися крізь мене, став колючим словом і холодом у хаті.
Наш синочок Орест, якому на той момент було пять, спочатку був його радістю: батько носив його на руках, водив на Дніпро годувати качок. Але з часом став ставитися до малюка байдужо, як до чужого. Мені здається, це все через його батьків вони шепотіли Івану, ніби Орест йому не рідний (хоча він як дві краплі води схожий на батька). Чоловік почав проводити все більше часу у родинній хаті за Троєщиною, мов усе життя там, а не зі мною. Повертався додому насуплений, часто голосно сварився. Я старалася бути для нього гарною, берегти спокій.
Одного разу повернувся такий злий, що навіть підняв на мене руку. Я ніби не відчувала себе у власному тілі, все було, мов у дивному сні. Все одно вірила, що ще можна щось виправити. Та незабаром чоловік просто сказав: «Все, я йду.». Покинув мене й нашого малого. Я благала: подумай, не руйнуй нашу родину, але він і слухати не захотів.
Я любила його і не уявляла життя без нього навіть після нашого розлучення. Зараз він перераховує мені тільки дрібні аліменти кілька сотень гривень, і вимагає зберігати чеки за кожен куплений шматок хліба чи пляшку кефіру. Сканую чек, відправляю у Viber, а далі мовчання. Мушу випрошувати кожну копійку у колишнього, як у чужої людини, яка не відчуває обовязку дбати про власного Ореста.
Приходить до сина рідко, а якщо забере його в парк чи до бабусі то й це дивина. Дитина відчуває холод і напругу, не хоче бачитися з батьком. Колишній нарікає, мовляв, я налаштовую сина проти нього. А я не можу зібрати до купи своє розбиття і все ще щодня плачу. Від розпачу і болю я схудла, зник апетит, десь оселилася темна хмара депресії. Часто зривалася на Ореста, хоча душа боліла розуміла, що не повинна.
Дні проходять, а серце, як лід, тріщить. Щодня гортаю сторінки колишнього у Facebook і дивлюся на його нове життя, немов дивлюся у чужі сни вже дізналась, що він скоро одружиться з іншою. Це ще більше пригнічує мене.
Я вже розумію, чому він не приходить, чому Орест не чекає зустрічі. Мозок усе знає: все скінчено й дороги назад немає, але серце кричить, що і далі любить. Як жити, коли повітря, яким дихала, забрали?
