Мені важко було знайти спільну мову з донькою ще з дитинства. Річ у тому, що коли Марина була ще маленькою її тато нас покинув та пішов до іншої жінки. Дочка тоді не могла зрозуміти всього, що сталося, але у її пам’яті закарбувався той момент, коли я виганяла чоловіка з дому. Скільки я не намагалася пояснити їй причину свого вчинку, її висновок залишався незмінним: я погана мама та дружина.
Сьогодні Марині уже виповнилося 28 років, але от уже шостий рік, як ми не спілкуємося. Причина нашої довготривалої сварки, як на мене, досить банальна – гроші. Коли їй виповнилося 18 років, за власним бажанням дочка виїхала від мене та почала винаймати житло. Згодом вона зрозуміла, що досить непросто бути самостійною та незалежною. Вона навчалася, пішла працювати, зароблених грошей ледь вистачало на оренду житла, про комунальні послуги взагалі мовчу. Дочка зрозуміла, що такими темпами ніколи не вилізе із тієї ями в якій сильно загрузла.
Марина вирішила купити власну квартиру в іпотеку. Обрала двокімнатну з розрахунку на майбутнє. Відповідно і сума виплати була великою. Не знаю чому, але дочка була переконана, що я зобов’язана допомогти їй фінансово. Коли ж я відмовилася, Марина перестала зі мною спілкуватися. Під час нашої останньої розмови вона назвала мене старою егоїсткою, яка все життя дбає лише про себе. Мало того, вона ще й нашій рідні почала розказувати, яка я погана мати, бо вигнала її з дому та не допомагаю.
Оскільки сума за квартиру була чималенькою Марині доводилося весь час працювати. Зранку до вечора вона працювала секретарем у компанії електроніки, а на ніч бігла підробляти офіціанткою. Коли ж поверталася додому, падала без задніх ніг. Часу на особисте життя у неї не було, тому у свої не малі роки вона так і була самотня. Хоча постійно мріяла про велику родину та маленьких діточок.
Про життя своєї дитини я дізнаюся від подруги, яка є для неї хрещеною. Марина довіряє їй усі свої секрети, а та розповідає мені. Можливо це і неправильно, але іншого способу дізнаватися про неї у мене немає. Якось кума запитала мене, чому б мені не «зарити» сокиру війни між нами та не піти на примирення.
Вона мала на увазі, чому б мені не допомогти Марині виплатити борг за квартиру та нарешті подружитися. Декілька років тому я отримала у спадок однокімнатну квартиру від бабусі. Вона жила в іншому місті, власних дітей не мала, тому майно заповіла мені. Квартиру я продала, а гроші поклала у банк на «чорний день». Я вже жінка не молода, часто хворію, раптом щось станеться про мене нікому подбати, а так у мене буде хоч якась гарантія.
Кіма мого вчинку не розуміє та вважає мене егоїсткою. Але ж як їй зрозуміти те, чого вона ніколи не переживала на собі. Вона має чоловіка, який робить усю важку роботу та ще й гроші додому приносить. У неї є діти, які допомагають їй та часто приїжджають у гості. А від моєї Марини й слова доброго не дочекаєшся не те щоб допомоги.
І що ж це виходить? Якщо я все ж таки дам їй свої гроші й вона виплатить кредит, то тоді я буду хорошою мамою, але чи зробить це Марину хорошою дочкою. Якщо вона відмовилася від жінки, яка виростила, виховала її та дала майбутнє, то чого чекати після того, як гроші закінчаться. Я знову буду винна?
Складається таке враження, що Марину цікавлять тільки мої гроші, а не я сама. За всі ці роки вона жодного разу не поцікавилася, що зі мною відбувається, як зі здоров’ям чи живу ще на цьому світі. Насправді я задоволена своїм рішенням зберегти гроші на майбутнє. Якщо про мене не може подбати власна дитина на старість років, то подбають мої фінанси.
