З Вікторією ми познайомились на роботі – разом працювали на швейній фабриці. Батьки дівчини давно пoвmиpaлu, жінка часто приходила в наш дім у гості. У мене вже три роки була своя сім’я, а от з дітьми не складалось поки що. Мабуть, потрібно було просто зачекати й не пришвидшувати події. Віка зустрічалась з молодим хлопцем старшим від неї на 5 років. Їй на той час виповнилось 24. Чоловік ще тоді здався мені несерйозним.
Через чотири місяці помітила, ніби Вікторія чимось засмучена. Запізнювалась на роботу, кудись виходила, було видно – жінка щось приховує. Як стало відомо, дівчина завагітніла від свого хлопця, але той сказав робити аб0рт, бо не хоче серйозних стосунків. Того й треба було чекати.
Вона довгий час вагалась, однак я відмовила її робити такий необдуманий крок, адже добре знаю, наскільки важко завагітніти. Оскільки батьків Віка не мала, тож я чим могла, тим допомагала подрузі.
Вікторія народила здорову, красиву дівчинку. Ми з чоловіком привозили їй засоби для догляду за дитиною, все необхідне харчування.
Приїхавши знову до подруги, побачили, як дитина зах0диться від nлачу, а вона спокійно спостерігає, погойдуючи колиску. Вигляд Віки був втомлений. Я одразу ж кинулась до маленької, взяла на руки й почала заспокоювати.
– Вона вже мене дістала. Весь час плаче, кричить, скільки можна! – ніби відрізала подружка.
– Це ж дитина, ти тільки глянь, яка в тебе хороша дівчинка! – тримаючи на руках немовля, відповіла я.
– То забирай цю хорошу з моїх очей, допоки я не наробила дyрHиць. Готова просто на все, тільки б не чути цього крику, – сказала жінка.
– Ти жартуєш?
– Ні. Інакше я віднесу її в інтеpнат. Забирай і роби з нею, що хочеш. Взагалі, це ти винна в тому, що я не зробила тоді аборт. А тепер моє життя вщент зіпсоване.
Зрозуміла – Вікторія справді готова віднести дівчинку, лиш би позбавитись її. Я не могла цього допустити.
Усю розмову чув мій чоловік, він теж був ладний хоч вже забрати крихітку від цієї горе-матері. Швидко зібрали речі та поїхали звідти, забравши нашу довгоочікувану донечку. Такого подарунка долі годі було й чекати. І хто знає, як би склалась подальша доля дитинки, якби ми не забрали її.
Біологічна матір написала відмову, а ми оформили усі необхідні документи для всиновлення дитини. Ось так подруга народила мені дитину. Нехай мати вона нікудишня, але я вдячна їй за мою доньку.
Дівчинка підросла, а ми нарешті почули такі бажані слова “мама” і “тато”. Ну хіба це не щастя? Хтось готовий життя віддати, щоб стати батьками, а комусь, бачте, діти заважають жити. Кожному своє.
