Дорогий щоденнику,
Олено, це ти? зупинилася я, піднявши голову до правого кутка, звідки лунав знайомий голос.
Вероніко? Скільки ж ми не бачились! Сімвісім років? з радістю відповіла я, Ліза.
Девять, дорога, девять. Час летить, ніби вітром, і коли моргнеш, вже стаєш старою, клопотливою тіткою з купою «авосек». підморгнула Віра, лукаво хтивши лівий око. Памятаєш, як ми палали? У школі завжди сиділи за однією партою. Не дарма отримали кличку «сіамські близнюки». Питаємо батьків про однакові сукні, ранці, щоденники
Звісно памятаю, як же і забути! А як ми разом розмальовували стіну у туалеті першокласників? Після того мусили смивати фарбу. Ти ніколи не станеш старомодною ворчливою бабусею, що лише і робить, що критикує молодь. Подивись, яка гарна стала! захоплено подивилась я, приховуючись за вбранням однокласниці.
Що ж, Олено, я приїхала до батьків на кілька днів, бо чоловік у відрядженні. Сьогодні ввечері чекатиму тебе в гостях. Не смій відмовлятись. Памятаєш адресу їхнього будинку? обійнявши мене і поправляючи зачіску, спитала Віра.
Памятаю, Веро. Як можу забути дім, в який завжди з радістю входила? Ту квартиру, в якій ми майже спалили кухню, готуючи жарені вишневі пиріжки, які завжди підгорали? Сок з стиглих вишень вилився, а пиріжки виглядали, наче вугілля.
Ми зупинились на мить, згадуючи кумедні випадки дитинства.
Звичайно, прийду, розтягнула паузу я. Твої улюблені «Наполеони» ще в смаку? Яке вино вибереш? Не будемо знову дегустувати дешеві «мухі», як у 11му класі, коли три дні нас мучило блювота?
Зараз пю «Кіндзмараулі», відповіла вона, знявши з полички пляшку. Не треба купувати, я вже привезла.
Записано, Веро.
Мої батьки будуть раді бачити тебе, вчора говорили про тебе. Після цього треба буде багато поговорити, швидко додала вона, посміхаючись. А зараз я повинна йти. Не забудь! О о сьомій! Чекаю з нетерпінням.
Я теж, до скорої зустрічі! сказала я, і Віра розчинилась у натовпі, а я кинулася до супермаркету за тортом. Потрібно ще попросити у дому дозвіл. Михайло залишиться з дітьми, а з памяттю що робити? Частина спогадів зникає, можливо, і краще так.
Лізонько, зайди, не соромся, крикнула Людмила Іванівна, пропускаючи мене в вітальню.
Стіл, як і раніше, вкрив білий батист, хрусткі серветки і мідні прибори переносили мене в солодке дитинство. На полицях стояв наш улюблений чайний сервіз «Мадонна», нагадуючи про щасливі роки. Я захотіла з Верою знову бути безтурботними, сміятись над коханцями, сидячи на розкладному дивані. Того ж столу ми колись готували до іспитів, впорядковували формули, малювали гіперболи і паралелепіпеди, писали твори, поглядаючи один в один.
Петро Семенович підняв руку на привітання, назвавши мене «красавицею», і з неловкості поцілував мою руку.
Тихість і тактовність це характер твоїх батьків, подумала я про Веру.
Нарешті можемо спокійно потекти, сказала вона, ставлячи на стіл склянку наповнене вином. Розкажи, як у вас?
Ми переїхали до Київa три роки тому, купили квартиру. Чоловік юрист у приватній фірмі, я вчителька математики в звичайній школі. Син Ваня, вже другий клас, зараз у гостях у батьків Руслана. А ти? запитала Віра, розслабляючись.
Я домогосподарка, трохи працюю в будинках у заможних людей, мій чоловік Михайло машинист електровоза. Дочки Саша (шестирічка) і Каріна (пять). Вони ходять у дитсадок і танцювальний гурток у творчому центрі. відповіла я.
Памятаєш, як мріяли вийти заміж за льотчиків, вступити до університету з льотним училищем? сміялася Віра.
Так, вважали тридцятирічних «стариками», підхвалила я.
Час був золотий, великі плани, але розчарувало: навіть з сім пядей у лоб не гарантує, що будеш на гребені хвилі. сказала вона, поглядаючи в мене.
Але ти, Лізо, про Андрія нічого не розповіла. Чи бачилися ви? спитала вона, її блакитні очі блищали цікавістю.
Не хочу про це, память стирає ті дні. Ми лише випадково зустрічаємось, ніби незнайомці. відповіла я.
Ох, подруго, ти вже забула його? підняла брову Віра. Прошу, не розчаровуй мене.
Ні, я забула, честно, сказала я, і розмова згасла.
У таксі я раптом згадала те, чого свідомість тримала під замком. Складки памяті повернулися, і серце почало біти шаленим темпом. Я задыхалась, ще блідно, а пальці стали крижаними.
Вам погано? спитав таксист.
Приїдьте швидше, треба додому. просила я.
За двадцять хвилин у машині я відновила фрагменти минулого, і пазл майже склався. Я побачила свою дитячу кімнату: на стінах фотографії акторів, приклеєні зі сторінок журналів, на фортепіано колекція фарфорових ляльок у бальних сукнях, на столі відкриту книгу без назви. Я сиділа на ліжку і, ніби в манікюрному салоні, різала біле весільне плаття на крихітні смужки. Стільки кристалів розсипалося по підлозі, фату розірвала на вузенькі смужки, а туфлі розбила на шматки. У повітрі пахло корицею, розмарином і легким ароматом жасмину. Я зненацька побачила барвисту шкатулку, схопила її і витягла два золотих обручки, на яких було вигравірувано «назавжди». Пішла в підвал, взяла важкий сокира і кількома ударами зламала їх у купу жовтого металу. Потім ножицями зрізала довге русе волосся, хоча в цей момент мене зловила мама.
Весілля не буде. Найкраще для нас розлучитись, сказав Андрій по телефону за три дні до церемонії. Я це чітко памятаю, він нічого не пояснив.
Вийшовши з машини біля підїзду, я побачила темну силуетну фігуру.
Хто це? подумала я. Чи це Андрій? Дві випадкові зустрічі в один день.
Доброго вечора, Лізо! Не минай мене, будь ласка, вислухай! прозвучав його голос.
Не можу сказати, що рада тебе бачити, Андрію, але у тебе є пять хвилин. Час уже йде, вирішила я, голосом спокійно, хоч і серце рвалось.
Вуаль лампи не ховала його нервозність.
Прости, я дуже винен. Я боявся, як дитина. Тобі було двадцять, мені двадцять вісім. Я мав провальний шлюб, зраду жінки. Не хотів знову стати смішним, коли ти відкинула мене. Я любив тебе і досі люблю. Я був ніщо, трус.
Я відкинула його руки, третина часу вже зникла.
Вчора розмовляв з Верою, розповів усе, вона пообіцяла сказати, якщо ти ще мене любиш.
Мінус одна, мовила я, вона підступна.
Підожди, я ще не сказав всього. Я відразу після нашої розмови поїхав у гори, вимкнув телефон.
Він обережно торкнувся моїх шрамів на передпліччі. Я різко віддерла руку.
Не смій! пролунав мій приглушений крик.
У голові крутилося, ніби калейдоскоп, картинки, які швидко набирали повноту. Пазл склався, память повернулася.
Твої батьки і брат грозили знищити мене, якщо я підйду до тебе. Я пообіцяв їм не зявлятись у твоєму житті, сказав він.
Я стояла під вікнами твоєї палати, коли ти лежав під краплями, продовжив він. Ти два тижні була в реанімації без свідомості. Чому ти це зробила? Це моя провина, я нічого не знав. Якщо в твоєму серці ще є крапля любові, покинь чоловіка. Я зможу берегти тебе і дітей. У мене є гроші і можливості. Ти не пожалкуєш.
Тиша линула з вулиці, чути було лише жуваків і коників. Я, ніби в сні, почула, як хтось вибиває двері в ванну. Знайшла себе в купелі з гарячою червоною водою, кров текла з розрізаного ліжка лівої руки. Тепло обіймало, я хотіла заснути. Різкий крик розбудив мене:
Дочка! Що ти накоїла!
Я згадала білу стелю в лікарняній палаті, шукаючи щось, а рука боліла, а душа найболючіша. Через три з половиною місяця я повернулася додому під першим снігом, тримаючи руки батьків.
Тепер частина мене вмерла, память лишилася розірваною. Ліки стишили фізичний біль, перетворивши мене на зомбі, а щастя й радість не змогли повернутись. Через кілька років я працювала касиром у супермаркеті, познайомилась з Михайлом. Його любов вилікувала моє розбите серце, ми одружились і почали будувати життя. Але чи залишиться воно ідеальним?
Зачекай мене, крикнула я Андрію, вбігаючи в підїзд.
Відчинивши двері, я зайшла в кладовку і на верхній полиці знайшла запилений ящик.
Тримай, простягнула я Андрію стару шкатулку, знайдену під ванною після переїзду.
Він відкрив її: на дні лежали два розбиті кільця. У голові прозвучала стара мелодія:
Обручальне кільце не просто прикраса, два серця одне рішення, обручальне кільце
Тримаючи в руках уламки бувшого щастя, Андрій стояв під тусклим ночним ліхтарем, замислюючись, куди веде його дорога.
