Ліс поринав у глибоку темряву. На вогкій землі, під старим дубом, сидів дід. Його дихання було важким, руки тремтіли від холоду, а в очах стояла розпач. Власні діти привели його сюди й кинули, наче непотрібне сміття.
Роками вони чекали його смерті. Спадщина великий дім, землі та гроші мала дістатися їм. Але старий не вмира́в. Тож вони вирішили прискорити кінець: залишили його посеред безлюдного лісу, без їжі та води, сподіваючись, що дикі звірі зроблять свою справу, а міліція спише все на трагічний випадок.
Бідний дід, притулившись до дерева, здригався від кожного шелесту. Десь далеко вив вітер, але серед його поривів лунав інший звук вовче виття. Вiн знав кінець близький.
Боже… Невже так усе й закінчиться?.. прошепотів він, складаючи руки в молитві.
Раптом тріснула гілка. Потім ще одна. Кроки наближалися. Дід спробував підвестися, але тіло не слухалось. Він вдивлявся в пітьму, доки з-поміж кущів не виступив вовк.
Звір повільно вийшов на стежку. Його шерсть виблискувала в місячному світлі, а очі горіли, немов дві вуглини. Він оскалив ікла й наблизився.
«Оце кінець», подумав старий.
Він заплющив очі й почав голосно молитися, чекаючи на біль від гострих зубів. Але раптом сталося те, чого він ніколи не міг уявити.
Вовк не напав. Він підійшов ще ближче, зупинився… а потім схилив голову й тихо завив, ніби говорив з ним.
Дід, не розуміючи, простягнув руку і на його подив, звір не відіпхнувся. Навпаки, дозволив торкнутися своєї густої шерсті.
Тоді старий згадав. Багато років тому, коли в ще мав сили, він знайшов у лісі молодого вовка, що потрапив у пастку мисливців.
Без страху, ризикуючи життям, він розімкнув ті смертельні заліза й випустив звіра. Вовк тоді втік, не озираючись… але, як виявилося, не забув.
Тепер цей самітній хижак схилився перед ним, як перед рятівником. Вовк припав ще нижче, даючи зрозуміти: сідай.
Ле
