Я вже наближалася до дому, коли в сумці задзвонив телефон. Я дістала його та відповіла братові.
— Привіт, Богданку. — Без жодного сорому я кликала його дитячим ім’ям, хоч він був уже дорослим, вищим за мене.
— Ти не забула, що у мами через тиждень день народження? Ювілей, між іншим, — нагадав мені брат.
І якраз вчасно, бо я справді забула.
— Ні, не забула, — зухвало збрехала я. — А ти вже купив подарунок?
— Ось через це й дзвоню. Давай зустрінемось, обговоримо.
— Давай. Може, до мене завітаєш? Чи завтра в обідню перерву зустрінемося у нашій кав’ярні? — запропонувала я.
— Домовились. О дванадцятій чекатиму тебе там. Передзвоню, якщо щось, добре? Тоді до завтра. — І Богдан відключився.
Я його обожнюю, мого молодшого брата. Він найдорожча мені людина. Не мама, а саме він. Зараз мені аж страшно згадувати, що колись я хотіла його вбити. Досі мене з’їдає почуття провини, особливо коли бачу його. І сорому. Ніколи б не пробачила собі. А тоді…
***
Мої майбутні батьки навчалися в університеті й не могли прожити дня одне без одного, скрізь ходили разом. А місця для себе не мали. Мама жила зі своїми батьками, а мій майбутній тато — у гуртожитку. Єдиний шанс для закоханих бути разом — одружитися. Про що вони й повідомили маминих батьків. Зітхання, умовляння не поспішати, сльози — нічого не допомогло. Молоді були непохитні, палко відстоювали своє право на любов. Батькам нічого не лишалося, як поступитися.
Треба сказати, характер у моєї мами такий — коли щось задумає, йде напролом. Вона переконала батьків влаштувати скромне весілля, а заощаджені гроші витратити на оренду квартири. Адже не жити ж разом із батьками у двох кімнатах. На тому й вирішили.
Вперше отримавши можливість бути разом, молодята все вільний час проводили у ліжку. На заняття ходили невиспаними, втомленими, розповсюджуючи навколо ауру щастя. Як усі закохані, вони вважали, що їхня любов витримає будь-які випробування. Та й ніяких бід вони не очікували. Якими ж наївними вони були!
Сталося те, що й мало статися — мама завагітніла. Для обох це було несподіванкою та першим іспитом, який вони витримали з гідністю. До кінця навчання лишалося півтора курси. Нічого, витримають.
Мама стала вередливою. Її мучив жахливий токсикоз, постійно хотілося спати. Запахи їжі викликали огиду, готувати вона не могла. Тато часто залишався вечорами в гуртожитку з однокурсниками. Почалися сварки. Але молоді швидко мирилися, тим більше що токсикоз минув, і мама знову стала готувати.
З моїм народженням почалися недосипання та втома, та й навчання ніхто не скасовував. Бабуся з дідусем по черзі брали відпустки, щоб доглядати за мною та дати мамі можливість донавчатися. Вона часто тікала з лекцій, бо через застої молока боліла грудь.
Її втома та нервозність передавалися й мені. Мабуть, тому я часто плакала й засинала лише на руках. Мої батьки з радістю залишали мене комусь і бігли до університету, щоб перепочити, а якщо пощастить — то й подрімати на парах.
Любов любов’ю, але їм не вистачало досвіду та терпіння. Раптом вони почали помічати один в одного недоліки, висловлювати претензії, рахувати, хто що зробив чи не зробив. Через втому та недосипання сварки спалахували часто і з будь-якого приводу. Тато знову почав тікати до гуртожитку. Повертався пізно ввечері, і сварки розпалювалися знову.
Але от — державні іспити складені, дипломи отримані, тато пішов працювати. Залишилися позаду безгрошів’я та безсонні ночі. Я підросла, мене віддали до ясел, а мама теж вийшла на роботу. Але тут я почала хворіти. Мамі доводилося часто брати лікарняні. Бабуся з дідусем ще молоді, до пенсії далеко, допомогти не могли. Узагалі, життя почало підкидати нові випробування. Тато став затримуватися на роботі…
Одного разу він прийшов пізно, і мама влаштувала чергову сцену.
— Годі! — крикнув тато. — Я більше так не можу. Наш шлюб був помилкою. Ми поспішили… Я люблю іншу, — без жодної підготовки випалив він, зібрав речі й пішов.
Я цього, звісно, не пам’ятаю, була надто малою. Щось дізналася від мами, щось розповіла бабуся, а до чогось дійшла сама, коли підросла.
Не кожна молода сім’я витримує побутові труднощі. Після відходу тата маму ніби підмінили. Вона часто плакала, зривала свій біль і образи на мені.
Якщо я розливала чай, роняла печиво на підлогу, мама казала, що я невміха й вся в батька. І я вирішила, що тато пішов через мене, бо я погана. Довго так вважала. Так і виросла з почуттям провини.
— Усі діти як діти, а ти в мене бруднуля, скрізь бруд знайдеш, — лаяла вона мене. — Невміха. Вся в батька.
Мені здавалося, що один мій вигляд дратував маму. Мабуть, я недалеко була відЯ глибоко зітхнула, дивлячись на свою доньку, яка сміялася на руках у чоловіка, і зрозуміла — коло ніколи не замикається, якщо ти сам його розриваєш.
