У серці Поділля, серед золотистих пшеничних полів та яблуневих садів, стояла стара хата Роксоляни. На веранді, у теплий вечір, сиділи дві похилі постаті Ганна та Іван, подружжя літніх людей, які колись вірили, що рідний дім найбезпечніше місце на землі. Поряд лежали дві пошарпані валізи та крісла-гойдалки, що супроводжували їхні дні десятиліттями. Три дні вони чекали, відколи їхні діти пообіцяли повернутися «за кілька годин». Сонце вже тричі сідало за горизонт, а тиша ставала все важчою.
Старший син, Тарас, перед відїздом сказав:
Мамо, ми лише їдемо у місто оформити документи й повернемося того ж дня.
Марія уникала матеріного погляду, Петро безперестанку перевіряв телефон, а Тарас поспіхом завантажував речі у старенький авто. Ганна стискала хустину в руках, відчуваючи, що щось не так. Іван, хоч і 72-річний, тримався прямо, намагаючись знайти новини на старому радіоприймачі, бурмочучи про можливі проблеми з документами на хату. Але Ганна відчувала це не просто затримка. Материнське серце вміє читати знаки, і вона відчувала глибокий біль покинутого.
На четвертий день Ганна прокинулася від болю в грудях, що був не від серця. Іван дивився у вікно на порожню дорогу.
Вони не повернуться, прошепотіла вона.
Не кажи так, Ганно.
Ми тут покинуті, Іване. Наші власні діти нас покинули.
Хата Роксоляни була родинною гордістю три покоління: 50 гектарів родючої землі, худоба, сад, який Ганна доглядала з любовю. Але тепер, самотні, вони почувалися чужими у власному домі. Їжа закінчувалася: залишилися яйця, домашній сир, трохи борошна та квасоля. Ліки Івана скінчилися третього дня, і хоч він не скаржився, голова його пульсувала від болю.
Завтра піду до села, сказав Іван.
15 кілометрів під таким сонцем, у твої роки?
А що тоді робити? Сидіти тут і чекати?
Сварка була короткою, більше через нерви, ніж через злість. Зрештою вони обійнялися в маленькій кухні, відчуваючи вагу років і самотності, яку ніколи не очікували.
На шостий день мотор порушив тишу. Ганна вибігла на веранду з каламутним серцем. Це був не їхній син, а сусід, Олесь, на старенькому мотоциклі, завантаженому хлібом та овочами.
Пані Ганно, пане Іване, як справи?
Добре, що ти заїхав, Олесю, відповіла Ганна, намагаючись приховати полегшення.
Олесь, добрий і чуйний чоловік, одразу відчув напругу. Побачивши валізи, майже порожню холодильник, запитав:
Де ж ваші діти?
Поїхали у місто справи вирішувати, відповів Іван без переконання.
Скільки днів їх нема?
Ганна почала тихо плакати.
Шість днів.
Олесь замовк, потім підвівся з серйозним виразом.
Дозвольте, пане Іване, мені потрібно щось перевірити.
Він повернувся через годину, ще більш схвильований.
Вчора я бачив Та
