В багато років працювала вихователем у дитячому будинку. Багато дітей пройшло через мої руки та виросли на моїх очах. Хтось радував, хтось навпаки заставляв замислитися де я могла помилитися або недогледіти. Але історія маленької Іринки запам’яталася мені на все життя.
Дівчинці було шість рочків, коли одна бездітна родина почала проявляти до неї інтерес. Приносили їй подарунки, гуляли з нею у дворі поки інші діти слідкували за ними у вікно. Коли документи були готові, то забрали щасливицю до себе. Я також раділа. Сім’я здавалася достойна. Було видно, що непогано заробляють, хочуть мати дівчинку.
Пройшло три місяці, коли це подружжя знову з’явилося у нашому дитячому будинку. За руку вони привели засмучену Іринку та валізу з речами.
– Забирайте її назад, вона нам більше не потрібна, – сказала жінка та розвернулася й попрямувала до автомобіля. Чоловік же ще намагався щось пояснити.
З його обірваних слів та речень я зрозуміла, що його дружина змогла завагітніти. А якщо вони матимуть власну дитину, то Іринка їм більше непотрібна. Я стояла й дивилася на повні сліз очі дівчинки. Вона з всіх сил намагалася стриматися й не заплакати. Коли чоловік вийшов, то я обняла її та почала плакати разом з нею. Ми стояли посеред коридору. А в голові в мене крутилася лише одна думка: «Ким потрібно бути, щоб повернути дитину назад до дитячого будинку. Спочатку дати надію на родину, на те, чого вона бажає найбільше, а потім ось так підло обманути».
Іринка виросла. З того часу вона більше не хотіла, щоб її взяли у родину. Багато часу вона проводила разом зі мною. Для неї я стала другом та вихователем в одному обличчі. Й навіть зараз, коли минуло стільки років, вона завжди мені дзвонить.
