**Таємницја старого фото**
Я, Тарас, пишу ці рядки у свій щоденник, щоб ніхто не почув.
Вчилися ми з Олею в одній групі у Львові. Дівчина як дівчина, але одного разу щось змінилося — подивився на неї, і ніби світ перевернувся. Після пар підстерігав біля університету. А вона промайнула повз, підійшла до якогось хлопця, і вони пішли. А я стояв, дивився їм услід, і в грудях клекотіло.
Що я хотів? Щоб вона чекала, поки я прозрію? У такої дівчини, як Оля, не могло не бути пари.
Якось вона прийшла на заняття з червоними від сліз очима. Увесь день мовчала. Я знову чекав.
— Додому? — спитав.
— Ні, до бабусі. Вона хвора.
Оля розповіла, що в бабусі тиск і болять суглоби. Весною їй завжди гірше.
Я йшов поруч, ледве слухаючи, бо серце скакало від щастя. Оля, Оля, Оля…
Жила вона за три зупинки.
— У гості не запрошую. Бабуся нездорова, — вибачилася біля хати.
Наступного дня запитав, як бабуся.
— Нормально. Тільки мати знову приїхала зі своїм новим чоловіком. Бабуся так пережила, що “швидку” викликали.
Я зрозумів: з вітчимом у Олі не склалося.
Перед сесією бабуся померла. Я був поруч, підтримував. Після похоронів Оля залишилася у її хаті.
— Не боїшся привида? — пожартував.
— Ні, вона була суворою, але доброю до мене.
Якось наважився запитати про того хлопця.
Вона змінилася в обличчі:
— Він одружився з моєю матір’ю. Тепер мій вітчим.
Після першого іспиту запросила мене до себе. Старовинна хата, важкі меблі, вицвілі шпалери. На столі лежав альбом.
— Це я маленька. А це — мати з батьком. Їхній шлюб не встояв проти її характеру, — пояснила.
— А це хто? — я показав на сувору жінку.
— Бабуся без прикрас.
— А ось вона молода.
На фото сміялася гарна дівчина у вишиванці.
— Хто поруч із нею? — спитав, побачивши чоловіка.
— Не знаю.
Я раптом схопився й пішов.
Приїхав до діда в Івано-Франківськ.
— Альбом? — дід здригнувся.
Я знайшов порізану фотографію.
— Це ти. Хто був на другій половині?
Він зблід.
— Мария Шувалова, Олина бабуся.
Дід схопився за стіл.
— Так… минуле наздоганяє.
Він розповів.
Молодим закохався у красуню Марину. Одружився. А потім дізнався — вона була вагітна не від нього.
— За мене вийшла заради квартири! — кричала вона.
Потім побачив у хаті директора заводу. Вишпетив його — і втратив роботу. Пішов геть.
Згодом зустрів твою бабусю. Скромну, добру. Народився син, а потім ще один — твій батько.
Але одного разу знову побачив Марину. Вона брехала, що вмирає. Просила грошей. Моя дружина сказала:
— Іди до неї. Ми виживемо.
Я не пішов.
— Оля — її онука, — дід похитав головою. — Дивись уважно, яка вона.
— Вона інша.
— Боже тебе бережи… — дід замовк.
Я вийшов у темряву.
А він довго сидів і дивився на ту фотографію.
*Життя — як пазл: минуле завжди знаходить тебе. Найбільші таємниці — у тих, кого любиш.*
