Таємниця старого фото
Микола та Олеся вчилися в одній групі. Дівчина як дівчина, нічого надзвичайного. Але чи то час закохатися настав, чи щось змінилося в Олесі, але одного разу Микола глянув на неї інакше, ніби побачив уперше. І світ навколо перекинувся догори дриґою, став іншим в очах закоханого хлопця.
Після пар він чекав на Олесю біля входу до університету. А вона пройшла повз, навіть не помітивши його. Підійшла до якогось молодого чоловіка, і вони пішли разом. А Микола ще довго дивився їм услід, навіть коли вони зникли з виду, намагаючись загасити в душі розпач і гнів.
А чого він хотів? Щоб вона чекала, поки він нарешті її роздивиться? Незвично було б, якби така дівчина, як Олеся, не мала хлопця.
Одного разу вона прийшла на заняття з почервонілими від сліз очима. Весь день була тихою й задумливою. Микола знову чекав її біля університету. Цього разу ніхто її не зустрічав, і він наважився підійти.
— Додому? — спитав він.
— Ні, до бабусі. Я зараз у неї живу. Вона хворіє.
Олеся розповіла, що у бабусі підвищений тиск і болять суглоби. Навесні їй завжди стає гірше. Навіть на вулицю не виходить.
Микола йшов поруч і ледве слухав супутницю, відчуваючи себе на сьомому небі від щастя. Серце радісно калатало в грудях, а в голові пульсувало найкраще ім’я на світі — Олеся, Олеся, Олеся.
Жила вона за три зупинки від університету.
— У гості не запрошую. Бабуся погано почувається, — вибачилась Олеся біля свого будинку.
Наступного дня Микола підійшов і запитав, як почувається бабуся.
— Нормально. Тільки мама вчора ввечері приїжджала зі своїм новим чоловіком. Бабуся схвилювалася, тиск підскочив так, що довелося викликати «швидку». Краще б вона взагалі не приїжджала, — відповіла Олеся.
«Усе зрозуміло. З вітчимом у Олесі не склалися стосунки. Можливо, саме тому вона переїхала до бабусі?» Але Микола не став розпитувати.
Незадовго до літньої сесії бабуся Олесі померла. Микола весь час був поряд, підтримував і заспокоював. Після похорону вона так і залишилася жити в бабусиній хаті.
— Не боїшся привида бабусі? — жартуючи, спитав якось Микола, проводжаючи подругу додому.
— Ні, хоч характер у неї був далеко не ангельський, але вона була доброю, принаймні до мене.
Одного разу Микола набрався сміливості і поставив давно мучивше його питання — куди подівся хлопець, який зустрічав Олесю біля університету? Вона змінилася в обличчі, скривившись, відповіла, що він одружився з її матір’ю.
— Уявляєш, тепер він мій вітчим, — сказала Олеся й сховала обличчя, низько похиливши голову.
Після першого іспиту Олеся запросила Миколу в гості. Незвичайна хата з грубою старою меблею та вицвілими темними шпалерами йому сподобалася. На столі лежав старий фотоальбом.
— Можна? — спитав Микола, показуючи на нього.
— Дивись. Вибирала бабусине фото на могилу… — Олеся сіла на диван поруч і теж почала розглядати сімейні знімки, роблячи короткі коментарі.
— Це я маленька. А це молоді мама з татом. Мене ще не було.
— Твої батьки розлучилися? — спитав Микола, згадавши, що мати Олесі нещодавно вийшла заміж.
— Так, тато не витримав маминого вибухового характеру. Я ще маленька була, коли вони розійшлися. У нього давно інша сім’я. Ми з ним не спілкуємося.
— А це? — Микола показав на літню жінку з важким невдоволеним поглядом і стиснутими губами. Суворий сварливий характер був видно неозброєним оком.
— Це бабуся без прикрас. В останні роки вона була саме такою. — Олеся перегорнула сторінку альбома.
— А це бабуся ще молода. Гарна, правда? — Олеся ткнула пальцем у інше фото.
На Миколу дивилися чорні очі посміхаючоїся гарної дівчини в легкій квітчастій сукні. Він навіть не повірив, що це та сама людина, лише в молодості, але коментувати не став.
Олеся знову перегорнула сторінку.
— Почекай, повернись назад, — попросив Микола. — Це теж твоя бабуся? — спитав він, показуючи на знімок, де стояла та сама молода посміхаючася дівчина під руку з молодим чоловіком. — А поряд із нею хто?
— Не знаю. Мабуть, друг чи рідня. Бабуся за мого життя ніколи не дивилася альбом. Тож не було нагоди запитати, — відповіла Олеся. — Миколо, ти чого? — спитала вона, помітивши, що він не зводить очей зі знімка.
— Мені пора. — Микола раптом захлопнув альбом, піднявши хмаринку пилу. — Я подзвоню завтра, — сказав він уже біля дверей. На мить затримався, ніби хотів щось сказати чи запитати, але передумав і вийшов.
ВиМикола вийшов на улицю, і холодний осінній вітер обійняв його, наче намагаючись змити з його обличчя тінь минулого, що завжди буде між ними.
