Таємниця старого валіза: драма родинних зв’язків
У тихому містечку Зеленодольську, де вечори насичені ароматом каштанів, а старі будинки шепочуться таємницями минулого, Олена Петрівна сиділа у затишній вітальні, захоплена улюбленим турецьким серіалом. Раптом тишу розірвав скрип дверей, і серце жінки стиснулося від несподіванки.
– Бабусю, я до тебе з проханням, – на порозі стояв її онук Дмитро, високий, з тривожним поглядом. – Пам’ятаєш, ти казала, що у тебе на горищі валіз зібраний?
Олена Петрівна, відірвавшись від екрану, повільно підвелася з крісла, відчуваючи, як тривога стискає їй горло.
– Який ще валіз, Дімочко? – здивовано перепитала вона, поправляючи хустку.
– Ну той, бабусю, з речами, що ти на проводи приготувала, – відповів онук, нервово зачесуючи волосся.
– Так, є, а що трапилося? – голос Олени Петрівни задрижав, передчуття лиха обволокло її.
– З валізом усе гаразд, нехай стоїть, – поспішно заспокоїв Дмитро. – А ось із твоїми заощадженнями… тут біда.
– Яка біда?! – скрикнула жінка, її очі розширилися від жаху.
Вона не розуміла, до чого він везе.
– Вони ж знеціняться, бабусю! – випалив Дмитро. – Ціни ж ростуть! А ти пам’ятаєш, як мріяла, щоб я відвіз тебе до рідних у село?
– Так, пам’ятаю… – тихо відповіла Олена Петрівна, все ще не розуміючи, до чого він клонить.
– А в мене машина стара, бабусю, вона нас туди не довезе, розвалиться. Кредит мені більше не дають, кажуть – годі. Кредитна історія в мене, сам знаєш, не найкраща…
– Знаю, знаю, але ж ти вже все віддав? Так чого ж ти хочеш, Дімочко? – жінка не могла збагнути, до чого він веде.
– Ти ж відкладала на проводи? Сама казала, та й суму назвала таку, ніби не на поминки, а на весілля! Ну хіба треба стільки, щоб усі об’їлися, напилися й у танок пустилися? Це ж поминки, бабусю, нащо так багато?
– Думаєш, я тебе в останню путь не проводжу, як треба? – продовжував Дмитро. – І проводжу, і пам’ятник поставлю, адже в мене, окрім тебе, нікого й нема. Але я хочу, щоб ти ще гарно пожила. Тобі пальто треба нове, чоботи, якщо поїдемо до рідні, та й взагалі все треба. А мені на машину підкопати грошей. Стару продам, куплю свіжішу. На ній ми не доїдемо, вона розвалюється. На нову грошей не вистачає, але головне – щоб їздила. А ще на море тебе відвеземо, ми з Іринкою зібралися, тебе візьмемо. Вона ж у мене яка чудова, бабусю? Хочу на ній одружитися, тільки грошей поки мало…
Олена Петрівна слухала онука, не перебиваючи. Дмитро справді хлопець гарний, тільки невгамовний. Якщо у нього ідея спалакує – все, пропало! То раптом дорогий мотоцикл купить, музикою зацікавиться, а тепер каже – нема часу. На старій машині він після роботи таксував, людей по місту возив. Але тепер, каже, машина зовсім зносилася, зламалася.
– Не розумію, Дімочко, хто ж твою зламану машину купить? Нащо вона кому? – не вірила бабуся.
– Та що тобі, бабусю? Знайдуться люди, на запчастини розберуть. Чи майстри, самі полагодять. А мені її лагодити – гроші на вітер. Вигідніше продати і докупити. То що, даси мені свої “похоронні”?
Олена Петрівна задумалася. Дмитра вона виростила з трьох років. Донька Наталка, як другого разу заміж вискочила, одразу до матері приїхала.
– Мам, нехай Дімочко поки у тебе поживе? Нам з Олегом треба сімейне життя налагодити. Потім заберемо.
Але Олена Петрівна одразу зрозуміла – не заберуть вони Дмитра. І не помилилася. Наталка народила доньку, Софійку, і почалося: то складки на ніжках нерівні, то зубки не так ростуть, то букви не вимовляє. Софійку по лікарям возили, а про Дмитра й забули. У тієї іншої бабусі все командувала, з онукою сиділа. А до Олени Петрівни Софійка забігала рідко, мов чужа, сторонячись. Мабуть, щось наговорили.
Так і пішло. Дмитро хотів лише з улюбленою бабусею, а й вона його щиро любила. Наталка трохи грошей давала, але чи вистачить? Хлопець ріс швидко. Олена Петрівна на собі економила, аби внук не гірше за інших.
Був і важкий вік, коли Дмитро вже дорослий, а розум дитячий. Після навчання працював, то одного хочеться, то іншого, а на все не вистачає. Кредитів набрав, стару машину купив, перед дівчатами хизувався. Але згодом опам’ятався, працював і вдень, і ввечері – і на заводі, і таксував. Закрив борги, а останнім часом Дмитро став справжнім чоловіком. З’явилася дівчина, Іринка, розумна, добра. Схоже, це вона на нього так добре впливає. Ось, скоро одружуються, і, мабуть, житимуть у Олени Петрівни.
Чи зживуться вони з невісткою, чи вже їй час на спокій? Дивилася бабуся в обличчя Дмитра, шукаючи відповіді. А раптом відда(І раптом віддасть йому останнє, а він зрадить? ) Але серце Олени Петрівни вже вирішило – він її внук, і вона вірить йому безмежно.
