У маленькому селі на Полтавщині, де кожен знає кожного, жила собі дівчина на імя Олеся Терещенко. Якось її мама, жінка дуже набожна й забобонна, вирішила піти до місцевої ворожки й Олесю за руку потягла.
Ворожка постелила карти, поворушила губами й каже:
Бачу, щаслива буде твоя дочка. У неї все складеться, як у фільмі. Але чоловіка поруч не бачу.
Олесю тоді було може років одинадцять, вона лише здивовано кліпала очима й до кінця не усвідомила, що та бабуся сказала Але якось ті слова їй у серці засіли.
Час минув Олеся виросла в справжню красуню, струнку й розумну. Односельські хлопці до неї у черзі стояли, але жодному вона серця надовго не віддавала. То то з одним зустрічається, то з іншим усе мимо.
Навіть після школи, хоч і мала золотий атестат, вступати до університету дівчина не поїхала. Залишилася працювати на молокозаводі неподалік. Ходили чутки, що у неї роман із кимось із начальників але на власні очі того ніхто не бачив.
Жінки в цеху новенькій казали:
Дивись, Олеся, не сиди тут до старості. Іди краще в місто спробуй щастя. Ти ж така гарна, тебе там розберуть з руками й ногами.
Олеся лише посміхалася у відповідь, мовчки.
І тут по селу понеслася чутка: Олеся вагітна!
І почалися «телевізійні шоу» хто ж, мовляв, батько майбутньої дитини? Хто її таємно «ощасливив»?
Хтось казав одне, хтось інше але ніхто нічого напевне не знав.
Мати Олесі не довго думала:
Ось доігралася! Осоромила Тепер сама викручуйся. На мене не розраховуй, ще й подивись, де собі житло знайдеш. Я вам тут не рада. Даю місяць.
Гаразд, мамо, спокійно відповіла Олеся, я піду. Тільки потім не клич назад.
Минуло якихось два тижні і Олеся придбала стареньку хатинку з усіма пожитками на околиці. Повезло: господиню відвезли діти в місто, а будинок вона взяла майже задарма всього за двадцять тисяч гривень. Звідки на той час вагітна Олеся взяла такі кошти загадка.
А далі справжнє диво. За місяць хатина змінилася до невпізнання, у дворі поставили новий тин, викопали колодязь. Якісь хлопці з мікроавтобусом приїжджали, робили все дуже швидко.
Потім бачили, як доставкою Олесі завезли нову пралку, мультиварку, навіть гарну шафу й диван. Олеся світилася від щастя, всіх вітала, завжди охайна геть не схожа на покинуту, як гадали.
Осінню вона народила сина, якого назвала Назарчиком. У дворі зявилась модна блакитна коляска. Олеся швидко стала ще гарнішою, після пологів відразу повернула форму все завжди робила сама. В хаті лад, Назарчик доглянутий, білизна чиста, у дворі порядок.
Всі бачили, що Олеся працьовита, добродушна, а згодом і сусідки з нею потоваришували: то з Назарчиком посидять, коли треба, то чоловіка покличуть, щоб картоплю накопав. Олеся ж переважно сама все встигала.
Через два роки одна сусідка вбігає до іншої:
Ти бачила?!
Що?
Олеся знову пузата!
Та ти вигадуєш!
Ні, пішли самі глянемо!
Знову у селі почали обговорювати: хто ж цього разу? Але Олесю ні з ким не бачили ні ранком, ні ввечері.
Олеся на плітки не зважала. Ще й міні-баньку у дворі поставила, а з газконтори спеціально бригаду прислали, трубу провели. А на городі теплиця з сучасного полікарбонату, не дешева, як для самотньої мами.
Відкрийте секрет, де ж вона такі гроші бере? дивувалися в селі, певно, залицяльник у Олесі якийсь начальник. Але загадка залишилася невирішеною.
Згодом у дворі вже знову стояла та сама блакитна коляска у Назарчика зявився братик, Тимофійчик.
А ще через два роки народився третій Дмитрик.
Троє синів, і всі доглянуті, веселі, міцні. Сусіди хтось кепкував, а хтось захоплювався її сміливістю й працьовитістю. Дехто тикнув пальцем і своєї доньки лякав: не будеш слухатися будеш, як Олеся.
Мати її так і не зрозуміла соромилася, навіть з онуками не хотіла знайомитись.
А Олеся що? Ходила собі селом, як справжня королева, з гордо піднятою головою й уваги на плітки не звертала.
Пройшло кілька років. І тут під Олесину хату підїжджає величезний чорний джип. Виходить з нього директор молокозаводу пан Роман Григорович, з не меншим букетом айстр. Заходить у хату, а в той час всі сусіди вже біля хвіртки, у вікна заглядають.
Говорили, що директор рік тому поховав дружину сам за нею доглядав до останнього дня, хоча й брали доглядальницю час від часу.
Виходить Олеся з ним, а всі село мов роти пороззявляли А пан Роман її обіймає, цілує в щоку й голосно каже:
Олеся погодилася стати моєю дружиною! Ми й наші сини кличемо всіх на весілля!
Усі завмерли, дивляться на пару й раптом до багатьох доходить, чому хлопці Олесині такі схожі на директора!
Почали вітати, обіймати Весілля справили на все село, гуляли довго.
Пан Роман перевіз Олесю з синами до великої садиби, на допомогу з переїздом прийшли всі сусіди.
Ще за рік у них народилась маленька Марійка довгоочікувана донька.
Отак повір після цього ворожкамІ стало у їхній хаті завжди гамірно і весело: Назарчик, Тимофійчик і Дмитрик возилися у дворі з собакою, а маленька Марійка, як справжня господинька, намагалася допомогти мамі з пирогами хоч більше борошна виливала на підлогу, ніж у діжу. Пан Роман, втомлений, але щасливий, щовечора читав дітям казки, іноді засинаючи просто на килимі разом із ними.
Олеся часто дивилася на своїх дітей, потім на чоловіка і згадувала слова ворожки і змушено посміхалася. Так, у кіно таких історій не буває, але в їхній хаті було тепліше і справжніше, ніж у будь-якому фільмі. Чи то щастя руками заслужила, чи долею їй судилося але тут, у рідному селі під Полтавою, вона була вдома, з тими, кого любила понад усе на світі.
А одного вечора, коли над садибою грала блакитна літня зірка, мати Олесі легенько постукала у хвіртку. Вона мовчки обійняла Марійку, яку тримала Олеся, і несміливо спитала:
Приймеш мене, доню?
Олеся тільки кивнула і притисла маму до себе міцно-міцно.
І з того вечора у хаті Терещенків не згадували про плітки й образи, бо насправді ніхто не пам’ятає, як саме село говорить про тих, у кого щастя по-справжньому своє.
