Оленька
— Скільки вам років? — пластичний хірург Богдан Олегович Коваль уперся поглядом у гарне лицо Оленьки.
Вона моргнула, усміхнулась і відвела очі вбоку, потім знову подивилась на нього. Скільки він уже бачив таких жіночих хитрощів у своєму кабінеті. Коли він запитував про вік, жінки миттєво навивали, що перед ними не лише лікар, а й привабливий чоловік. Оленька не стала винятком.
— А ви як гадаєте? — жартівливо запитала вона.
Він суворо подивився на неї.
— Двадцять вісім, — не кліпнувши оком, збрехала Оленька.
Звичайна історія — тридцятирічний рубіж лайно лякає жінок.
— Тридцять вісім, якщо бути точним, — беземоційно поправив її Коваль, зі співчуття все ж знісши два роки.
— Вас не обдуриш, пане докторе, — сказала Оленька, оцінивши його такт.
— Навіщо ж ви намагаєтесь обдурити мене? Я лікар, а не потенційний наречений. Ваш вік потрібен мені зовсім для іншого. Якби вам дійсно було двадцять вісім, навряд чи ви б прийшли до мене. Ви чудово виглядаєте для свого віку. Я б навіть сказав — відмінно. Багато жінок вам позавидують.
— Ви страшна людина. Бачите нас наскрізь, як рентген, — Оленька знову жеманно посміхнулась.
— Це мій досвід і робота.
— Вашій дружині пощастило. Ви розумієте жінок.
Коваль хотів сказати, що ще не одружений, але передумав.
— То навіщо ви прийшли? Ви прекрасні і не потребуєте пластики. Поки що.
Від компліменту очі Оленьки спалахнули.
— А якою ціною мені вдається так виглядати, не хочете запитати? Так, у мене заможний чоловік. У мене є доступ до найсучасніших косметологічних процедур, які, до речі, коштують недешево. Але я виснажена годинами у спортзалі, масками, ін’єкціями… Я не живу, а намагаюсь зупинити час. Я втомилась, — повторила вона.
— То відпустіть час. Не намагайтесь бути молодшою, ніж є. У кожному віці своя краса, — Коваль подарував їй одну зі своїх сяйливих усмішок.
— Вам легко говорити. Ви — чоловік. Вам не потрібно боротися з віком, рахувати зранку зморшки, калорії, сидіти на дієтах. Все заради фігури та обличчя. А хто нас до цього штовнює?
— Хто ж? — підіграв він.
Оленька його приваблювала. Була живою, щирою, гарною.
— Ви, чоловіки! Чим старші ви стаєте, тим молодших жінок вибираєте. Якщо з вами красуня — значить, ви того варті. — У кутках її губ з’явилася гірка зморшка.
— Я з маленького містечка на Волині. Мама працювала на фабриці, татко теж. Потім її закрили, мама влаштувалась санітаркою, а тато пішов у котельню. У нас у місті роботи не знайдеш. Батько пив, звісно. Я ненавиділа це життя, з дитинства мріяла втекти, до Києва, мріяла стати акторкою.
Коваль її розумів. Сам приїхав із глушини.
— До театрального не вступила. Але мене із задоволенням взяли на роботу. На ринок, у кіоск. — Він бачив, як їй важко про це казати. — Пропущу, як я виживала. Мені пощастило. Мене помітила одна жінка. До речі, я її гарно обдурила — підробила вагу. Вона запросила мене у будинок моди. Не такий, де моделі ходять подіумом… Ну, ви зрозуміли. Там я зустріла свого будучого чоловіка. Я була молода, відчайдушна…
— Він так закохався, що одружився зі мною. Я, звісно, погодилась. Мене не бентежило, що він старший. Щасливий квиток я таки витягнула. Чоловік, квартира в Києві, котедж, гроші. Він давав мені все, про що я мріяла.
Від першого шлюбу у нього син, мій ровесник, живе за коріноІ одного разу, коли Коваль сидів на лавці біля лікарні, дивлячись, як його син грає у футбол, він зрозумів, що молодість — це не відсутність зморшок, а вміння бути щасливим тут і зараз.
