Твій номер забутий
— Мамо, ну скільки можна?! — Соломія кинула на стіл свій телефон так, що екран спалахнув і згас. — Кожен день одне й те саме! Кожен бісів день!
— Соломійко, серденько, я ж не спеціально… — Марія Степанівна стиснула в руках свій старий кнопковий телефон, з якого вже стерлися цифри. — Просто знову забула. Пам’ять уже нікуди не годиться.
— Забула! — Соломія зірвалася з дивана, пройшлася кімнатою. — Мамо, я ж тобі сто разів пояснювала! Натискаєш зелену кнопку, коли телефон дзвонить. Зелену! Не червону, не синю — зелену!
— Я натискала зелену…
— Ні, мамо, ти натискала червону, бо я чула короткі гудки. Це значить, що ти скинула дзвінок!
Марія Степанівна безпорадно подивилася на доньку, потім на свій телефон. Маленький, чорний, з кнопками, які їй здавалися то надто маленькими, то надто яскравими. Вона пам’ятала часи, коли телефон був один на всю комуналку, стояв у коридорі, і всі сусіди ним користувалися по черзі. Тоді все було простіше.
— Доню, а може, мені й не потрібен цей телефон? — тихо запитала вона. — Раніше ж якось жили без нього.
— Мамо! — Соломія зупинилася, подивилася на неї з таким болем, ніби почула щось страшне. — Як це не потрібен? А як я дзвонитиму, якщо з тобою щось станеться? А якщо я хвилюватимуся? А якщо…
— Добре, добре, — поспіхом погодилася Марія Степанівна. — Буду вчитися. Покажи мені ще раз.
Соломія сіла поруч із матір’ю, взяла її телефон у руки. Пальці у неї були довгі, доглянуті, з манікюром, який Марія Степанівна завжди вважала занадто яскравим. А її власні руки — у пігментних плямах, з узлувастими пальцями — виглядали поруч із доччиними зовсім по-старечому.
— Дивись, мамо. Коли телефон дзвонить, загоряється екран. Бачиш? Ось тут, зліва, зелена кнопка із трубкою. Це означає «прийняти дзвінок». А справа червона кнопка з трубкою — це «відхилити». Запам’ятай: зелена — так, червона — ні.
— Зелена — так, червона — ні, — слухняно повторила Марія Степанівна. — А якщо я переплутаю?
— Не переплутаєш, — зітхнула Соломія. — Спробуй запам’ятати так: зелений колір — як трава, як листя, це життя, це добре. Червоний — як кров, як небезпека, це погано.
— Зрозуміло, — кивнула Марія Степанівна, хоча їй було зовсім не зрозуміло, до чого тут трава й кров. — А як мені подзвонити тобі?
— Мамо, ми це вже проходили. Натискаєш на моє фото в телефонній книзі. Бачиш, я тобі налаштувала? Ось моє фото, під ним написано «Соломія донька». Натискаєш на нього, і телефон сам набере мій номер.
Марія Степанівна подивилася на екран. Там справді було фото Соломії — усміхненої, молодої, гарної. Зовсім не такою, якою вона була зараз, втомленою й роздратованою.
— А якщо я забуду, де твоє фото?
— Мамо, воно ж перше в списку! Найвище!
— Добре. А якщо телефон зламається?
— Не зламається, — Соломія пСоломія погладила маму по спині, і Марія Степанівна відчула, що ця маленька кропітка терпіння варта того, щоб знову і знову натискати зелену кнопку.
