Таємничий прихисток: кафе, де народжується надія
Соломія, шістнадцятирічна дівчина з вогником у очах, міцно стиснула матір за руку.
— Мамо, я голодна, як вовчиця! Давай зайдемо десь перекусити! — Вона потягнула Олену Миколаївну до невеликого кафе, мимо якого вони проходили в центрі старого міста на березі Дніпра.
Олена Миколаївна кинула швидкий погляд на заклад. Ласкава вивіска, вікна, прикрашені легкими шторами у синьо-жовту смужку, випромінювали тепле, золотисте світло, що вабило в холодний вечір. Аромат свіжозвареної кави та теплих булочок з ваніллю розливався повітрям, але Олені було не до того. Її думки кружляли навколо важкого рішення, яке загрожувало перевернути їхнє життя. Нещодавно вона дізналася, що чекає дитину. Розповіла чоловікові, Ярославу, але його реакція була холодною, майже німою. Проблеми на роботі, тісна квартира — він не промовив ні слова, але його погляд говорив про багато чого. Олена почувалася, наче звір у пастці, що захищає свою дитину. Ярослав лиш важко зітхнув, а вона вже знала: що б вони не вирішили, їхнє життя зміниться назавжди.
Щоб відволіктися, Олена пішла з донькою по магазинах. Соломія без кінця балакала про шкільні плітки та смішні історії, але матір ледве слухала. Вона ківнула, натягнула посмішку, а в душі мріяла згорнутися у куточку, обійняти себе за плечі та лишитися наодинці з думками про майбутню дитину.
— Мамо! Ти що, заснула? Ось же кафе, заходь! — Соломія нетерпляче штовхнула матір за рукав.
— Ох, вибач, так, звичайно, зайдемо, — відгукнулася Олена, стрепенувшись.
Всередині кафе було дивовижно затишно. Дерев’яні столи, м’яке світло старовинних ламп, потріскування дров у каміні. Тихо ллється мелодія з невидимих динаміків, а запах кориці та карамелі обіймав, як теплий плед. Олена любила такі місця — тут її серце затихало, а тривоги відступали.
Соломія відразу обрала столик біля вікна з видом на засніжену вулицю.
— Добрий вечір! Що замовите? — До столика підійшов офіціант, стрункий молодий чоловік з гострими вилицями та легкою усмішкою.
— Мені два круасани та лате, — випалила Соломія і вичікувально подивилася на матір.
Олена розгублено перегортала меню, не в змозі зосередитися.
— Дозвольте порекомендувати наш фірмовий яблучний пиріг, — запропонував офіціант, показуючи на пункт у меню з такою грацією, ніби танцював.
Олена ківнула, вдячно посміхнувшись.
Коли офіціант пішов, Соломія втопила очі у телефон, а Олена, вдихаючи аромат гарячого пирога, відчувала, як напруга повільно відпускає. Через маленьке віконце кухні за нею спостерігав шеф-кухар — невисокий літній чоловік з густими вусами. Він поправив свій ковпак, розгладив фартух і щось шепнув помічникам. Коли замовлення було готове, кухар із задоволенням ківнув, пробурмотів щось собі під ніс і наказав віднести страви.
Олена їла повільно, куштуКожен шматочок пирога наповнював її теплом, ніби сама доля шептала: “Усе буде добре”.
