Життя у нас непросте, особливо стосунки між рідними й чужими. Буває, споротяться родичі й назавжди стають ворогами. А інколи зовсім чужі люди стають ближчими за рідних.
Йогоричу вже сімдесят пять, тепер він почуває себе старим, але не самотнім. У молодості його звали Михайлом, а в літах прозвали Йогоричем так і коротше, і ввічливіше, і ніби тепліше. Він і не заперечував.
Одружився Михайло не рано у двадцять шість. Хоча в селах тоді хлопці заводили сімї раніше, він усе придивлявся. Жодна дівчина з його села йому не сподобалася.
Мішко, довго ще будеш холостякувати? питали мати, родичі й друзі.
А чого, мені добре й так, сміявся він. Встигну ще хомут на шию надіти. Не бачу, щоб мої друзі були щасливими дружини й діти постійно щось вимагають. А я сам собі пан! Ха-ха-ха!
Але дівчата поглядали на нього з надією. Високий, працьовитий, спритний з нього виходив добрий господар. До того ж не пив і не курив. Багато матерів радили донькам його зачарувати.
З Мішки чоловік вийде добрий, говорили селянки. Але він не поспішав.
Ходив Михайло в клуб по вечорах музика гриміла, молоді було багато. Якби хотів одружитися, знайшов би собі дружину. Та місцеві дівчата його не цікавили. Працював водієм вантажівки в «Сільгосптехніці». Часто їздив по районах. Одного разу й каже матері:
Завтра їду в Богуслав за запчастинами. Збери мені їсти, бо далеко увесь день піде.
Ой, Мішко, як вчасно! Тітка Оксана вже давно збирається до нас, а попутки нема. Завези її, добре?
Гаразд, заберу.
Оксана була старшою сестрою матері. Саме вона й зіграла вирішальну роль у долі Михайла.
Коли він повертався, заїхав по тітку, а вона й каже:
Мішко, завезімо мішок картоплі Марійці по дорозі.
Чому ні, місця вистачить.
За кілометр від Богуслава жила та Марійка молода вдова з пятирічною донькою Олесею. Як тільки Михайло на неї глянув іскра промайнула. Оксана одразу помітила.
Ось так краще, подумала вона.
Втратив спокій Михайло. Дуже сподобалась йому Марія.
Вдруге побачив її, коли везе тітку додому.
Заїдьмо до Марійки, треба щось передати.
Радий був Михайло сам не знав, як її побачити знову. Поки Оксана шепотілася з Марією, він усе на неї поглядав.
Потім тітка й каже:
Марія спиці для вязання просила, завези їй.
Завіз. Цього разу Марія чаєм пригостила. Розговорились, знайшли спільні теми. Михайлові вже треба їхати скоро темно.
Маріє, можна я ще приїду? спитав він у дворі.
А як же, дядьку Михайле, раптом сказала Олеся. Обовязково приїжджай. Ти нам сподобався. Правда, мамо?
Михайло з Марією засміялися.
Ну все, чекайте.
Отак, побачившись тричі, на четвертий раз Марія з Олесею зібралися й поїхали з Михайлом.
Зрозумів він не дарма тітка Оксана просила мішок картоплі завезти. Картопля Марії не потрібна була, у неї повний льох. Але хитрість тітки спрацювала.
Жили вони добре. Олеся в школу ходила й дуже любила Михайла. Називала татом. Але з Марією не склалося. Він любив порядок, вона ж кидала речі де попало. Спочатку він за нею прибирав, потім почав зауважувати. Вона обзивала його:
Що ти за чоловік за бабою прибираєш? Дрібязковий!
Олеся ж наслідувала тата у своїй кімнаті дотримувала ідеального порядку.
Так минули роки. Одного дня Марія накричала:
Набридли мені твої порядки! Іду від тебе! Олесю, збирайся!
Мамо, я не хочу йти від тата!
Який він тобі тато? Нема в тебе тата!
Важко було Михайлу розлучатися з Олесею.
Після того він зайнявся бджолами. Ставив вулики, продавав мед. Люди йшли до нього з усіх сіл мед був якісний, без обману.
Через два роки приїхала до нього жінка з райцентру. Уважно оглядала його двір, пасіку. Потім ще раз, а потім і каже:
Дивлюся на вас, Михайле: порядок, чистота. Чому ж ви самотні? Не пєте, не курите.
Була дружина, падчерка. Не зійшлися вдачею.
Мене звати Надія. Може, знайдемо спільну мову?
Ви мені пропонуєте одружитися?
Так. Я теж сама.
Ну що ж, спробуємо.
Надія перевезла свої речі. Але через два місяці зібралася:
Сільське життя не моє.
Михайло і не сумував.
Минуло багато років. Одного дня у двір увійшли дві жінки.
Невже не впізнав, тату?
Олесю! То вже Олена А це?
Моя донька Іринка. А це мій чоловік Василь.
Господи, скільки років!
Тепер ми живемо тут. Лікар порадив Василеві сільське повітря.
У мене тепер пасіка. Тепер ви моя родина.
Йогорич усміхнувся. Тепер він не самотній.
