Отак уже більше року я живу, наче сама. Формально я заміжня, є дитина, є дім, але мій чоловік… його немає. Він або на роботі до пізньої ночі, або пропадає у своєї матері. І найгірше — він не бачить у цьому жодної проблеми. Ні краплі співчуття, ні натяку на розуміння. Для нього все гаразд: працює, допомагає мамі, а додому заходить, наче в готель — тільки переночувати.
Друзі кажуть: «Потерпи, вийдеш з декрету — все налагодиться». Але я розумію — справа не в декреті. Я просто перестала заплющувати очі. Прозріла. Раніше виправдовувала його, казала, що він втомлений, що робота важка, а тепер… тепер я бачу, як моя сім’я повільно розпадається.
Ми живемо у Львові, у звичайній двокімнатній хрущовці. Я зараз у декреті з синочком. Чоловік, Андрій, працює у великій транспортній компанії — нещодавно отримав підвищення. І з тих пір, як це сталося, він немов зник. Повертається опівночі, вранці встає — і зникає знову. А якщо не на роботі — то у нього «друга реєстрація» у квартирі його матері.
Людмила Іванівна, його мати, після моїх пологів почала постійно «затягувати» його до себе під різними приводами: то розетку полагодити, то трубу змінити, то двері заклинють. Нічого страшного, якби це було разово, але ж це стало системою. А пару місяців тому вона раптом вирішила робити ремонт. Саме зараз, коли Андрій завантажений роботою! І, як не дивно, гроші на ремонт виділяє мій чоловік. А ми? Ми виживаємо на залишках від зарплати. Дитячі виплати — смішно, не вистачить навіть на памперси.
Коли у Андрія була відпустка, він пропонував матері зробити ремонт тоді. Але вона відмовилася: «Мені і так нормально». А тепер — терміново! Треба, бо все валиться, шпалери відлітають, стеля крива… І ось тепер мій чоловік витрачає вихідні у неї. Кожен раз одне й те саме: «Я лише заскочу на годину». Повертається опівночі. Я вже й не знаю, хто тепер головна жінка у його житті — я чи мати.
Про онука Людмила Іванівна цікавиться… через сина. Жодного разу не запитала в мене, не запропонувала допомогти, не прийшла посидіти з дитиною, щоб я хоча б трохи відпочила. Зате, якщо треба, командує: «Андрійку, не забудь заїхати, треба шафу переставити, а потім ще кахель допомагати».
Я втомилася. Втомилася бути самотньою при живому чоловікові. Втомилася бачити, як дитина тягне ручки до тата, а той, не взуваючись, йде в душ, мовчки їсть вечерю і падає спати. Я спробувала поговорити, пояснити, що нам потрібна сім’я, а не вічне бігання задля схвалення матері. А він лише махає рукою:
— Я ж не по бабах шатаюсь, гроші в сім’ю несу, тобі чого ще? Щоб я роботу кинув?
Так, він приносить гроші. Але ж гроші я можу й сама заробити. А от дати синові батька я не в змозі, якщо той постійно «занятий» у бабусі. Мені не потрібен банкомат. Мені потрібен чоловік. Партнер. Друг. Батько для сина.
А поки що я сиджу у цій хрущовці, серед іграшок, памперсів та нескінченної втоми. І почуваюся кинутою. Забутою. Самотньою. Хоча на пальці — обручка…
