Захар Миколайович рідко приїздив до міста, хоча й мав там хорошу квартиру. Куди не погляне – все нагадує про дітей, які більше не тут. Він вирішив, що поки повністю житиме у селі. Тут й зайняття собі швидше найде і люди добрі, всі знайомі, підтримують його.
Дідусь вкотре заснув за прочитання улюбленої Ніниної книги. І знову йому снилась міська квартира, дружина, що куховарить щось і підспівує, слухаючи радіо, й маленька Настя, що не могла вгамуватися й просила тата дочитати йому казку про кота у чоботях. Через кілька хвилин чоловіка розбудив сильний шум на вулиці. Він закрив вікно й витер сльози.
Його коханої Ніни не стало 8 років тому. Смерть була раптова й неочікувана – інсульт, тому чоловік довго не міг змиритися з цим, але мусив жити заради сім’ї доньки й маленького внука Олексія. А коли і їх забрала страшна аварія, 5 років тому, то дідусь зовсім втрати сенс жити далі. Так хотілось йому швидше до них, у рідні обійми Ніни та до близьких голосів онука й донечки та й зятя також, за цей час поріднитися з ним встигли.
Знову поглянув на ту нову технологію, що подарувала йому донька перед тією трагедією. Пам’ятає кожне її слово й пояснення, як робити фото, як телефонувати, як смс надсилати. Але він же ним зовсім і не користується, хоч і заряджає щоразу, мов надіється на щось.
У момент, коли чоловік знову хотів поринути у сон до рідних, роздався телефонний дзвінок.
– Дідусю, ти мене вибач, це я, Олексій, змінив номер телефону!
Але як? Хіба таке можливе? Хіба він ще живий?
– А батьки? А що ти робиш? – лише спромігся запитати старий Захар. Внук щось коротко відповів й сказав, що зателефонує пізніше, бо має бігти на урок.
– Ти тільки не забудь зателефонувати! Я чекатиму! – крізь сльози промовив дідусь.
Чоловік не міг повірити диву, що з ним сталось й пішов у церкву молитися й дякувати Богові.
Ввечері хлопець, як й обіцяв, зателефонував та почав розповідати дідусеві все, що у нього сталось за останній місяць: і про однокласників, і про вчителів, і про сварки з батьками. Й розмовляли вони тепер щовечора по кілька хвилин.
– Олексію, а ну йди сюди! – гукнула жінка сина.
– Так, мамо, що таке?
– Ти думаєш обдурити мене? Ми ж купляли тобі телефон з умовою, що ти хоч раз на кілька днів дзвонитимеш дідусеві! І що? Ні одного дзвінка за місяць!
– Мамо, ти, мабуть, помилилась, але ми з дідусем майже щодня говоримо.
– Я тільки, що з ним говорила й він сказав мені протилежне.
– От зараз я йому подзвоню й ти все сама почуєш!
Через хвилину дідусь вже коротко відповідав: «Ви, вибачте мені, я зрозумів, що Олексій номером помилився, але його звали, як мого внука, й мені так захотілось повірити… Пробачте мені, я більше не телефонуватиму!
Але Олексію припав до душі Захар Миколайович і він не припиняв з ним спілкуватися, а згодом й у гості навідався. Батькам він сказав, що тепер у нього є ще один дідусь й вони також захотіли познайомитися з чоловіком, що зміг так завоювати серце їхнього сина.
Через місяць сім’я Олексія сиділа у невеличкій кухні Захара Миколайовича й пила чай з пирогами, а чоловік не міг повірити у те, що знову віднайшов сім’ю…
