З чоловіком останнім часом постійно сваримося. Його не влаштовує кухня. А в мене завал на роботі. Додому повертаюся вже зовсім знесиленою. Забігаю ще на базар, скуповую продукти і з повними торбами ледь волочу ноги додому. Заходжу на кухню – а там гора посуду. Чоловік сидить в комп’тері, чекає, коли я все приготую і подам йому.
-Чому ж ти не помив посуду, коли прийшов швидше, ніж я?
Приступила до миття. Все перемила, поскладала. Для дітей і себе приготувала молочну кашу. А чоловік не любить молочного. Підігріла йому вчорашні спагетті з відбивною. Вчора вечеряв макарони, може і сьогодні. Що ж вдієш, коли нема сил.
Діти спокійно поїли кашу і пішли спати. Я прибрала на кухні і також пішла відпочивати. Чоловік так і не приступив до вечері, бо йому не сподобалася така моя поведінка. Почав на мене кричати, чого це я йому не подала страву на стіл.
Між нами виникла сварка на рівному місці, і я не втрималася, жбурнула в нього його одежу і сказала, щоб він негайно забирався з моєї квартири, якщо я настільки не задовільняю його.
Він не пішов – замовк. Не розмовляємо вже кілька днів, а він, як з’ясувалося, добре вміє давати собі раду й без мене. Готує не гірше, ніж я. Правда, тільки для себе варить. Я і діти його не цікавлять. Добре справляється з всякою дріб’язковою роботою у хаті – і попрати собі сорочку, і попрасувати. А я все думала, що без мене він не зможе. Вважала, що всі речі повинна робити я. Так навчила його мама, яка здувала з нього пилинки. І він виріс таким егоїстом і лінивцем.
Скажу чесно, я не знаю, як далі жити – здають нерви. А чоловікові байдуже до мене, лиш би йому було добре.
Як би ви поступили на моєму місці?
