Приїхали ми з чоловіком ремонт в дідусиному будинку робити, а в підсумку мовою не залишилась без шлюбу. Що? Як? Коли? Зараз все розповім.
Почалось це з того, що мій дідусь вирішив переписати на мене свій будинок, а сам поїхав жити з моїми батьками. В них будинок великий, тож на дідуся місця точно стане. Та й батьки були тільки за. Адже за ним потрібен вже догляд, а куди зручніше, коли вони житимуть всі разом, чи не так?
Ми з чоловіком тоді були лише рік в шлюбі і, тому, для нас було великим щастям отримати будинок. Правда хоч і були на це все діло гроші, але от часу добряче бракувало. Тому ми попрацювали два роки без відпустки, а потім за один раз взяли два місяці підряд, щоб зробити порядки. Тим більше грошей за той час назбиралось ще більше.
Приїхали, почали розміщувати що і де буде. Я дуже була рада, що ми з Андрієм тепер будемо жити в такому мальовничому місці. Це село біля міста, до роботи не так далеко, тож ми нарешті зможемо змінити орендовану квартиру на свій власний будинок, сад і грядки.
Вирішили ми знести старий дерев’яний сарай, а на його місці облаштувати відпочинкову зону з мангалом, пічкою, гойдалкою та місцем для посиденьок. Вирішив Андрій подзвонити до моїх батьків і запитати в дідуся, чи є в селі якісь роботящі чоловіки, з якими можна домовитись чи за могорич, чи за гроші, щоб помогли того сараю розібрати.
Дідусь розповів, що є пару пияк. Люди хороші, до роботи завжди готові, але от мінус в них такий — залежність. А ще дідусь попередив, щоб були ми обачними, бо навпроти нашого двору стоїть хата однієї панянки. Та жіночка трохи старша за нас, їй щось двадцять сім чи то двадцять вісім років. Але вже дуже сильно вона хоче знайти собі чоловіка і не випустить ні однієї можливості.
Мене це не налякало, бо в Андрієві я впевнена. Але все одно, думка про те, що до мого чоловіка може лізти якась ліва дівиця злила не на жарт. Та Андрій заспокоював мене. Мовляв, якщо вона тільки посміє щось кинути, то одразу буде відіслана куди подалі.
Через деякий час ми домовились з тими чолов’ягами та пішов процес роботи над знесенням сараю. В той день, поки чоловіки пиляли дошки, я вирішила поїхати назад в місто по деякі речі з квартири. Ну і просто по матеріали заїхати. Як би то я і не подивилась цікавинки для інтер’єру?
Та от тільки як виїхала з села, зрозуміла, що забула сумку. А в сумці і гаманець, і телефон. Тому розвернулась, та й поїхала додому. Мене не було вдома хвилин п’ятнадцять від сили. А тут, під’їжджаючи до будинку, я застав таку картину: та сама сусідка, на шпильках, в прозорому халатику і звабливій білизні, покрокувала до нашого подвір’я.
В мене аж волосся дибки стало. Я зупинилась на краю дороги біля сусідської хати в тіньку, а сама тихенько послідувала за нею. Цікаво було, що ж вона там придумала. Заходжу нишком на подвір’я і бачу, як Андрій тримає її за руку та веде кудись за будинок. А на землі валяється її халатик…
Серце і п’яти заскочило. Невже моя довіра була даремною і прямо зараз відбувається те, чого я собі не могла уявити? Невже мій страшний сон збудеться прямо зараз?
Трохи привівши думки до ладу, я покрокувала за ними, бо ж вже вони зайшли за будинок. Тільки но я заходжу за кут, хати, де мала б все побачити, як різко, неначе фурія, повз мене пролетіла на тих шпильках сусідка. Наче вона там крокодила побачила. А за нею до мене вийшов чоловік. Регоче, що аж мало не плаче. Побачив мене та одразу мені все пояснив:
– Яно, ти не злись, а послухай спершу. Ми з мужиками працюємо і тут я вирішив піти набрати всім води. Виходжу з-за хати, а тут сусідка виходить в тому, що ти бачила. Почала пропонувати себе. Мовляв вона в якомусь місці красивіша за тебе. Але ти ж знаєш, що для мене ти — королева краси. Я вирішив її провчити. Взяв за руку, привів до мужиків і сказав, що то їм додаток до оплати. Ну вона і дала драпака. Я й не знав, що на таких тонких шпильках можна так вправно бігати!
На душі аж легше стало. Я рада, що моя довіра до Андрія не підірвалася. А ще рада, що він так вправно її провчив. Молодець. А сусідку я тепер як бачу, то лише з насмішкою посміхаюсь. Її це дуже дратує, а мені весело.
