Дмитро стояв біля вікна. Йому приємно дивитися на краєвиди, які видно з його нової квартири. Як добре усвідомлювати, що нарешті він має своє житло. Можна подумати про своє подальше життя. Адже дотепер чоловік проживав разом із мамою. Вони вирішили, що поки Дмитро збирає гроші на квартиру, житиме з мамою. Так економніше. Адже винаймати квартиру дорого. А лишні трати наразі недоречні.
Батька чоловік не пам’ятає. Мама говорила, що покинув їх заради іншої, коли Дмитру виповнилося два роки. Більше він не брав участі в його вихованні, і не допомагав фінансово. На той час у мами була хороша робота, тому про аліменти не бідкалася. Так і виріс. Пам’ятає як малим заздрив товаришам, які зі своїми батьками йшли за руки до школи. Але то було в дитинстві. Пізніше звик, не став звертати увагу на інших. Після закінчення школи Дмитро повідомив мамі, що мріє стати лікарем. Лідія Іванівна не стала перечити. Професія хороша, вибір сина здобрила. Навчався хлопець добре. Професія подобалася, тому в навчання поринув із головою. Коли працював інтерном, подавав гарні надії. Але його вабили приватні клініки. Там і зарплата в рази більша, і є над чим працювати. Коли порадився з мамою, вона обіцяла подумати, куди піти на роботу.
Про те що працюватиме в санаторії для літніх людей, Дмитро не планував. Мама випадково натрапила на цей заклад. Санаторій приватний. Тому оплата праці там гідна. Лікарі працюють досвідчені. Є в кого повчитися. Мама запропонувала Дмитру працювати там, потім як практика буде, знайдуть інше місце. Проробивши пів року в пансіонаті, чоловік не планував іти в інший заклад. Різні люди, різні хвороби. Але всі вони потребують уваги до себе.
А ще добре платять. Колектив хороший, спрацювалися. Дмитро звик до людей, які знаходилися в пансіонаті. Різні долі. Іноді сльози виступають від розповідей про їхнє життя. Як доля може крутити людьми. Працювалося Дмитру легко. Іноді бували випадки, коли термінові виклики з дому, але то не часто. За три роки роботи чоловік зміг накопичити кругленьку суму. Коли трапилася квартира, а вона продавалася недалеко від помешкання мами, решту грошей, що не вистачало, допомогла мама.
Лідія Іванівна пишалася сином. Який красень виріс. Погано тільки, що про дівчат мови не веде. Адже йому вже тридцять років. Час подумати про сім’ю. Нарешті в нього своя квартира. Можливо тепер задумається. Якщо, то вона сама пошукає наречену. В неї стільки знайомих. Кожна з них мріє породичатися з Лідією Іванівною. Її посада до цього спонукає інших. Але то буде потім. Наразі вони святкуватимуть новосілля сина. Новосілля призначили на вихідний день. Зберуться друзі, колеги по роботі. Мама запросила декілька своїх знайомих. Ресторан оплатити також збиралася мама. Свято було в розпалі, коли зателефонували із пансіонату, і просили терміново приїхати. Поступив новий пацієнт. Але йому зненацька стало зле. На чергуванні тільки медсестра. Дмитро попросив маму зайнятися святом, а сам поїде гляне, що трапилося.
Додому чоловік потрапив лише під ранок. За хворим довелося спостерігати. Тільки коли йому стало легше, Дмитро поїхав додому. Дивне відчуття було в нього, поки перебував біля хворого. Неначе бачив себе в більш зрілому віці. Навіть медсестра сказала, що Дмитро Петрович схожий на того пацієнта. Коли приїхав додому, вже не пам’ятав про що думав, швидше спати, відпочити потрібно. Адже доба на ногах.
На ранок розповів мамі про того хворого, і як він сам схожий на нього. Лідія Іванівна замислилася. Та мало людей схожих між собою? Але Дмитра попросила, щоб поїхати глянути на того чоловіка. Коли зайшла в палату, зрозуміла, перед нею Петро. Скільки років не бачилися? Він такий же, тільки постарів. Чоловік також впізнав Лідію. З його очей потекли сльози.
– Покарало мене життя, за тебе покарало. За те що кинув вас тоді. Говорив Петро Васильович.
Потім перевів погляд на Дмитра. Сказав, що відразу впізнав його, але не признався, соромно йому. Наразі від нього відмовилися, оплатили лише пансіонат.
